Подія об’єднала тисячі людей у молитві, музиці та світлі надії. Тут панували жива музика та світлове шоу дронами, натхненним шедеврами Сикстинської капели – безпрецедентним поєднанням технологій та сакрального мистецтва. Усе це стало потужним закликом до глобальної єдності.

Між виступами зірок кардинали Ватикану здійснювали короткі промови до глядачів, закликаючи «залишатись людяними». Вхід був вільний, а трансляцію показували Disney+, Hulu та ABC News Live. Це був вечір, коли Рим звучав на весь світ.

Історичний концерт Grace for the World у Ватикані став захопливим фіналом Всесвітньої зустрічі з питань людського братерства, яка є частиною святкування ювілейного року.

Відомо, що впродовж двох днів поспіль, 12 та 13 вересня, світові лідери, лауреати Нобелівської премії та активісти з різних країн, які зібралися у Ватикані, брали участь у тематичних круглих столах з обговорення актуальних глобальних проблем і шляхів сприяння єдності крізь культури та кордони.

А концерт на площі Святого Петра з участю різнопланових артистів-зірок мав на меті повторити це послання солідарності.

Нагадаємо: У Ватикані новий Папа – Лев XIV, що про нього відомо.

Раніше ми розповідали про інтронізацію Папи Римського Лева XIV у Ватикані.

Захід влаштовує асоціація «UnIDEA» з метою поглиблення знань у сфері енергетичних практик, медитації та сучасної духовності, а також відновлення внутрішнього ресурсу, посилення інтуїції та розширення усвідомлення. А ще з метою створення простору для підтримки, діалогу й обміну досвідом.

«Запрошуємо вас на унікальний захід, що об’єднує людей, які прагнуть до розвитку, внутрішньої та зовнішньої гармонії, нових усвідомлень і глибокого контакту з собою», – йдеться у запрошенні.

Відомо, що фестиваль «Шлях Життя» — це простір для зустрічей, натхнення та справжніх відкриттів. Тут кожний зможе:

• відчути гармонію;
• зануритися в глибокі практики;
• знайти однодумців;
• відновити свою енергію;
• відкрити нові духовні горизонти.

Що на вас чекає:

1. Унікальні майстер-класи

• від досвідчених експертів у сфері енергетичних практик, тілесної терапії, інтуїтивного розвитку;
• живі техніки, що допоможуть вам краще відчувати себе, своє тіло й простір навколо.

2. Презентації та виступи

• інсайти, досвід та натхнення від практиків і наставників;
• теми: енергетичне управління, тілесна свідомість, духовний шлях, особиста місія.

3. Творчі, ароматичні та ігрові практики

• майстер-клас з ароматерапії — занурення в енергію ефірних олій, діагностика та тестування індивідуальних ароматів;
• арттерапія, інтуїтивний рух, дихальні практики, робота з тінню;
• трансформаційні ігри — глибокі ігрові процеси, які допоможуть побачити відповіді всередині себе, отримати підказки від підсвідомості, розставити внутрішні акценти.

4. Живе спілкування

• відкриті розмови про свідомість, баланс енергії, духовність у повсякденному житті та бізнесі;
• натхненне середовище, де хочеться бути собою.

5. Особлива атмосфера

• простір, де зустрічаються серця, звучить тиша, розкривається душа.

Кому варто бути серед учасників фестивалю:

• тим, хто шукає глибший контакт із собою;
• тим, хто готовий розкрити власний шлях;
• тим, хто втомився і хоче перезавантажитися;
• тим, хто прагне до змін, натхнення й усвідомленості;
• усім, хто хоче знайти своє коло, ресурс і нову якість життя.

«Не пропустіть цю подію! Фестиваль «Шлях Життя» — це не просто дійство. Це м’який, глибокий перехід до себе справжнього, до ясності, сили та внутрішньої свободи», – наголошують організатори.

Квитки можна придбати за цим посиланням.

Контакти для реєстрації та додаткової інформації:

• тел. +39 3283255952, + 383482364375;
• соцмережі – Instagram, Facebook (до речі, на цих сторінках можна побачити й почути майстрів, які братимуть участь у фестивалі).

«Ми з радістю зустрінемось із вами на «Шляху Життя», – обіцяють організатори фестивалю.

Нагадаємо, що в Римі відбудеться форум українських громад Італії.

Також читайте: У Болоньї відкриють мистецьку виставку про Україну.

Зокрема, проєкти Марка Невілла були представлені на персональних виставках у таких місцях, як Музей Енді Воргола в Піттсбурзі, Імперський військовий музей у Лондоні та Фотогалерея в Лондоні.

«Мої стосунки з Україною почалися у 2015 році, коли Київський військовий шпиталь попросив українську версію моєї книги «Боротьба зі стигмою» про психічне здоров’я у британській армії. Цей перший візит став початком багатьох, адже я відчув глибоке почуття приналежності до України, зрештою переїхавши з Лондона до Києва у 2020 році», – пояснив Марк Невіл.

Фотограф-документаліст є автором кількох фотокниг. Одна з них під назвою «Зупиніть танки книгами» була видана до повномасштабного російського вторгнення. Невілл створив її як зброю для мобілізації Заходу на підтримку боротьби України за незалежність. Понад 700 копій книги він безплатно надіслав людям, які мали реальний вплив на формування майбутнього України – ключовим політикам, послам та депутатам, а також знаменитостям і ЗМІ.

«Це мій спосіб відбиватися, бо війна не закінчиться Україною», – говорив тоді Марк Невілл.

Друга фотокнига про Україну називається «Щоденник волонтера», вона документує як подорож Невілла, так і діяльність його благодійної організації, починаючи з 2022 року.

Адже коли у 2022 році розпочалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, британець Марк Невілл вирішив не лише залишитися в Києві, а й заснувати благодійну організацію. Назвав її «Postcode Ukraine» і став поєднувати доставку гуманітарної допомоги у прифронтові міста з власною документальною практикою.

На сьогодні благодійна організація Марка Невілла вже надала понад 400 тисяч доларів США допомоги тим, хто її найбільше потребує. Крім цього, «Postcode Ukraine» також надала гранти іншим благодійним організаціям, що мають різне спрямування – від будівництва житла для біженців до порятунку тварин з передової, від надання слухових апаратів до підтримки ветеранів.

Частиною поточної діяльності «Postcode Ukraine» є нова фотокнига Марка Невілла «Щоденник волонтера». Вона спрямована на ініціативи щодо психічного здоров’я для всіх демографічних груп людей по всій Україні. Розповсюджується ця фотокнига безплатно по Європі та Америці, щоб там залучити підтримку для потреб України.

«Оскільки ми маємо основне фінансування, будь-які пожертви, які ми отримуємо, не йдуть на заробітну плату, оренду чи адміністративні витрати, а натомість йдуть безпосередньо тим, хто цього потребує», – зазначає Невілл.

Отже, «Postcode Ukraine» – це гібридний мистецький та гуманітарний проєкт, що безпосередньо допомагає українцям, які найбільше постраждали від війни.

«Ми надаємо допомогу напряму та надаємо грантове фінансування афілійованим благодійним організаціям і групам волонтерів», – йдеться на сайті «Postcode Ukraine».

***Текст і фотографії Марка Невілла, наведені нижче, взяті зі «Щоденника волонтера», опублікованого та розповсюдженого благодійною організацією «Postcode Ukraine» у 2025 році.

Громадська організація «Центр надання гуманітарної допомоги «Волонтер – 68» та благодійна організація «Postcode Ukraine» доставляють гуманітарну допомогу в нещодавно деокуповані села Харківської області Гракове та Мосьпанове». Вересень 2022 року.

Село Гракове від початку повномасштабного вторгнення було під окупацією, а село Мосьпанове – напівокупованим. В обидва села входити було неможливо з весни до осені. Кожен, хто намагався, змушений був розвернутися, бо обстріл був жорстоким. Там людям доводилося жити без світла, води та газу (тільки через рік, коли вдалося розмінувати поля, електропостачання відновили). Місцева влада робила все можливе, щоб підтримати місцевих жителів, які не могли виїхати, возили полями гуманітарну допомогу і постійно ризикували своїм життям. Сільський голова Гракового перебував у полоні російської армії близько тижня. Вони знущалися та залякували його, погрожуючи позбавити життя його та його рідних. Зрештою його відпустили живим, а самі росіяни покинули село Мосьпанове, залишивши свої «подарунки». Вони замінували школу, без розбору розкидали фугаси, забрали всі продукти, які були призначені для жителів, розбомбили клуб, магазини, будівлю сільради. Про все це нам розповів житель Мосьпанового, родич одного з учасників організації «Волонтер – 68». Він сказав, що помер би з голоду, якби не худоба і город, тому що жоден магазин не працював, а далеко від дому відійти було неможливо через інтенсивний обстріл».

«Postcode Ukraine» та «Волонтер – 68» намагаються першими, або серед перших допомагати людям. Щойно села Гракове та Мосьпанове були деокуповані, «Волонтер – 68» почав планувати маршрут, щоб безпечно та якомога швидше дістатися до сіл. Допомогли військові та голова сільради, які розповіли, як можна було потрапити, обійшовши зруйнований міст. Я приєднався до «Волонтера – 68» у Харкові, ми завантажили 100 продуктових наборів і 300 буханок хліба в їхню вантажівку та поїхали. Ми проходили через контрольно-пропускний пункт за блокпостом, і я ховав фотоапарат протягом більшої частини подорожі: присутність будь-яких журналістів – навіть таких, як я, які мають дійсне військове посвідчення преси – іноді сприймалася з несхваленням або навіть заборонялася в містах, які нещодавно були деокуповані. Фотографії, швидко опубліковані журналістами в Інтернеті, можуть ненавмисно виявити військові позиції або поставити під загрозу цивільне населення. Оскільки мої знімки, зняті на плівку, не призначені для висвітлення новин і з’являються лише через місяці чи навіть роки після того, як вони були зняті, цей ризик мінімальний. Тим не менш, на допит ми підготували історію, що я був британським родичем українського селянина, якому ми доставляли допомогу.

Першою зустріли бабусю, яка вибігла зустрічати нашу вантажівку. Вона була в сльозах і кричала: «Люди, люди… люди нарешті прийшли…». Вона впала на землю, охоплена емоціями, перш ніж оговтатися і розповісти нам, яким жахливим був обстріл протягом усього літа, і що ми були першими людьми, з ким вона поговорила за три тижні. Ми стукали в усі двері, доставляючи в кожну домівку буханець хліба та пакет допомоги. Люди з усього Гракового та Мосьпанового поділилися з нами своїми історіями. На зворотному шляху до Харкова Галина, директор «Волонтера – 68», попросила водія зупинитися біля фастфуду, де вона купила нам усім шашлики. Вони були смачними.

Довідково:

Марк Невілл – британський соціальний фотограф-документаліст, автор кількох резонансних документальних фотопроєктів у США і Британії. Спеціалізується на соціальній документальній фотографії. Відомий тим, що працює на поєднанні мистецтва й документального кіно, використовуючи фотографії та фільми, щоб зафіксувати унікальні обличчя в людських спільнотах. Багато років жив і працював у Лондоні. У жовтні 2020 року він переїхав до Києва в Україну.

Раніше ми розповідали про виставку робіт італійських фотографів про війну в Україні.

Також читайте: Для чого приїжджав до України відомий італійський фотограф.

Повідомивши про свою нагороду, пані Ярина розповіла про те, коли потрапила до Італії та труднощі, з якими стикнулася на початку свого шляху.

«Я починала в Італії у 19 років, працюючи день і ніч в сімʼї, яка вважала, що я покоївка, тому їсти маю лише їхні недоїдки. У 19 років мені було дуже важко. Не за власним бажанням, а сімейні обставини змусили. Свої 20 років я святкувала в гаражі, де була моя кімната, котру виділили мені мої «синьйори», прасуючи, плакала. Пройшла нелегкий шлях, тому знаю, як важко одній, чужій, бездокументній, бідній», – поділилася Ярина Пилюх.

А ще зауважила, що на початку липня отримала найвищу відзнаку «Стипендіат Пола Гарріса» або PHF, встановлену міжнародною організацією «Ротарі» в 1957 році на згадку про свого засновника Пола Гарріса за його виняткову відданість та внесок у поширення цінностей і принципів «Ротарі» щодо допомоги людям.

«Я тішуся, що ми, українці, маємо такі ресурси, котрі виносять на якийсь інший фантастичний рівень життя, починаючи навіть з мінус десять, лише завдяки нашій праці, вірі, впертості та гордості! Інколи немає іншого вибору, як вибір найкращої версії себе та допомоги іншим людям повірити у їхні можливості, це стає пріоритетом», – зазначила Ярина Пилюх.

За словами пані Ярини, на вечорі, що відбувся у червні в Circolo Canottieri Irno, були запрошені гості, добре обізнані з темою України та розуміють свою роль і місце у нелегкій боротьбі з ворогом. Вони створюють конкретні проєкти, доносячи правдиву інформацію про ситуацію в Україні – це зараз на вагу золота.

«Були обговорені теми щодо допомоги (конкретної) військовим, адже Уго напряму працює з підрозділами, а також допомоги діткам та відбудови декількох шкіл у прикордонній частині України. Ряд інших проєктів поки залишу за кадром», – поділилась пані Ярина.

Додамо, що цьогоріч також у червні Ярина Пилюх стала одним з експертів першої майстерні підприємництва – нового проєкту української асоціації «Ucraina Più – Milano».

Цей проєкт орієнтований на українців, які мають намір відкрити або вже мають ФОП (P.IVA) і спрямований на взаємодію та допомогу один одному в досягненні успіху в Італії.

«Щодо заходу котрий відбувався в Мілані, я була запрошена для того, щоб розʼяснити такі важливі питання як правильно побудувати свою справу в Італії. Для себе я зрозуміла, що маю робити таку просвітницьку роботу щодо цієї теми. Адже люди, котрі живуть понад 20 років в Італії, були зовсім іншою категорією, вони не мали можливість спілкуватися та працювати у сфері підприємницької діяльності», – пояснила Ярина Пилюх.

До теми: Історії успіху в Італії – Назар Радчук.

Також читайте: Історії успіху в Італії – Олександр Салтанчук.

У Мілані та Римі концертам цих зіркових музикантів передували виступи діджея Назара Радчука. Йдеться про DJ Nazar Radchuk, добре знаного любителями української музики в Мілані.

Ми запитали в Назара, яким чином він отримав таку можливість?

DJ Nazar: – Так, я дійсно грав перед концертами групи «Без обмежень» і в Мілані, і в Римі. Взагалі я допомагав організаторам цього концерту і спитав, чи міг би пограти перед виступом музикантів у Мілані. Організатори, а це українська компанія Kvytok.it, що працює в Італії, погодились і написали на афіші, що я буду виступати. Це стало важливою подією в моєму житті. Було дуже класно, дуже круто. Енергетика концерту просто зашкалювала. Дякую організаторам і самому гурту «Без обмежень» за можливість виступу. Також окрема вдячність кожному, хто прийшов на концерти – ви неймовірні!

– Чи відрізнялися для тебе виступи в Мілані та Римі?

DJ Nazar: – У  Мілані, виступ проходив у Teatro Principe. Попри назву «театр» насправді то є клуб, тому й атмосфера відповідна – клубна. Було багато знайомих, бо в Мілані мене багато людей знають. Було дуже двіжово, весело. Після концерту і фотографувалися, і на прапорі просили розписатися. Емоції й адреналін неймовірні. У Римі концерт пройшов на сцені популярного Teatro Italia. Це справжній театр і для мене там було все по-новому. Раніше я ніколи в театрі не виступав, але вийшло все теж дуже емоційно, класно, хоча й трошки по-іншому.

– Чи спілкувався ти з музикантами «Без обмежень»?

DJ Nazar: – Так, вони всі дуже класні хлопці! Буквально всі позитивні, з потужною енергетикою, багато допомагають нашим військовим. У нас була можливість і познайомитися, і поспілкуватися. До речі, вони мені підказали багато чого корисного для виступів.

– Якою музикою радував публіку?

DJ Nazar: – Українськими міксами. Я здебільшого працюю з українською музикою. Також було відео з різними локаціями – ми його робили на озері Комо, в Сондріо, в горах.

DJ Nazar: – Відео ми створюємо з відеографом, це Віталій Чубей.  Також допомагає з цим команда Тop Оne Рroduction. Надалі ще робитимемо відео під українські ремікси. Розміщатиму їх в YouTube на каналі DJ Radchuk Nazar.

– А в подібних концертах надалі братимеш участь?

DJ Nazar: – Звісно, братиму. Але поки що не можу озвучувати, в яких саме. Єдине вже можу сказати, що виступатиму перед концертом гурту «Бумбокс» чи після нього, поки що це обговорюється.

Концерти «Бумбокса» відбудуться в Мілані (30 червня) та в Римі (1 липня). Квитки можна придбати за цим посиланням.

– Які плани маєш на майбутнє?

DJ Nazar: – У планах, звісно, реалізація багатьох нових проєктів у музикальній сфері. Але зараз важлива допомога Україні, і всі ми, українці в Італії, допомагаємо їй кожен у різний спосіб. Бо головне зараз – щоб Україна скоріше здобула перемогу і закінчилась війна.

До теми: Історії успіху в Італії – Назар Радчук.

Раніше ми публікували інтерв’ю з українцем в Італії Назаром Радчуком, який вакцинувався проти COVID-19.

Його відеоролики з фронту мають стільки позитиву, що кожний, хто їх переглядає, не може стримати усмішку.

Ярослав Гулак – воїн, тож насамперед він виконує воєнні завдання, а кухарство – то вже додатковий обов’язок. Готує їжу на відділення, а це приблизно десять бійців – виходить як наче вдома для однієї чималенької родини.

Переглядаючи блог героя нашої розповіді, ми звернули увагу, що з його вуст часто звучать назви страв італійської кухні. Наприклад, класичний п’ємонтський ризотто та традиційний тосканський хлібний салат панцанела.

А наступне відео про ще одну італійську страву – chicken diavolo. Йдеться про ароматну смажену курку з гострим перцевим характером.

Ми запитали в Ярослава Гулака, чи дійсно його побратимам смакують італійські страви?

«У них немає вибору, але якщо серйозно, то дуже смакує. В нас навіть є хлопець, який з Італії приїхав воювати. Він українець, але п’ять років живе там. Йому теж подобаються ці страви», – розповів блогер.

Знаємо, що побратимам Ярослава, яких він годує на передовій, полюбилася паста карбонара. Тому вже не один раз просили його приготувати цю італійську страву.

Проте якщо потрібних інгредієнтів італійського виробництва немає, а відповідний настрій у Ярослава є, то італійська паста карбонара може перетворитися на «пасту карбонара по-українськи». І таке бувало.

Та не одними італійськими стравами харчуються побратими Ярослава. Серед наїдків, які він готує, хлопці, звісно ж, полюбляють борщ, смажену картоплю та інші хоч і прості, але поживні страви.

Готувати їжу на фронті – непроста справа. Це відкрите вогнище, польові умови, навколо пил, а то і бруд, тому важливо ще й дотримуватися правил санітарії та гігієни, постійно наводити чистоту. А ще ж треба постаратися, щоби їжа була корисною і смачною.

В Ярослава це виходить, хоча професії кухаря він не має, та й ніколи не працював на такій посаді.

У мирному житті Ярослав Гулак закінчив Київський національний торговельно-економічний університет за фахом Restaurant Manager, проте ніколи ним не працював. До війни впродовж восьми років трудився адміністратором у ресторанному відділі однієї італійської круїзної компанії.

Нині Ярослав із гумором характеризує себе як людину з дуже бурхливим минулим, яка запроваджує результати свого досвіду на військовій кухні.

Переглядаючи блог, ми переконалися, що він готує для побратимів такі страви, якими не кожна господиня може похизуватися й у мирному житті.

Ідея ведення такого блогу з’явилася в нашого героя випадково, коли вперше зафільмував одним дублем короткий відеоролик і виклав його в інтернет. Побачивши, скільки переглядів він набрав, Ярослав виклав ще кілька подібних відео, потім ще. Ось так і з’явився блог ІaroslavGulak.

Побратими спершу з подивом поставилися до такого захоплення, а потім, побачивши як це подобається людям, почали й самі допомагати Ярославу – порадами, а подекуди і зйомками. Наразі ставляться до блогу дуже позитивно.

Відомо, що ситий воїн – сильний воїн. Якщо військові нагодовані, тоді вони менше мерзнуть і не мають зайвого на думці, тож здатні добре зосередитися на виконанні бойового завдання. Тому роль фронтового кухаря насправді є дуже відповідальною. Ярослав це розуміє і прагне якнайкраще годувати побратимів, заодно підбадьорює позитивом їх і себе.

Зичимо Ярославу Гулаку та його товаришам, а також усім захисникам України сил і наснаги для Перемоги. Дякуємо, що бороните рідну землю від російських загарбників!

Раніше ми писали про італійські канікули української тревел-блогерки.

Окрім цього, Софія стала наймолодшою українкою, яка здобула титул світової рекордсменки Книги рекордів Гіннеса. Зйомки італійського шоу рекордів відбулися 10 лютого, Софія була єдиною представницею України. Про це повідомила керівниця Національного реєстру рекордів України Лана Вєтрова.

На світовий рекорд юна українка йшла в номінації «Мінімальний час подолання дистанції 20 метрів «contortion roll». Йдеться про потрійну гімнастичну складку – це коли людина котиться в положенні прогину в спині, при цьому ноги мають бути біля обличчя. І це все на величезній швидкості.

Для встановлення цього світового рекорду потрібно було подолати попередній зареєстрований у Книзі рекордів Гіннеса рекорд, який у травні 2021 року встановила юна китаянка (13.2 секунди).

В Італії поруч з юною світовою рекордсменкою була її мати й тренерка Марина Тепла. Жінка розповіла, що в Мілані всі були у захваті від того, які в Україні талановиті діти. А ще було сказано дуже багато хороших слів про саму Україну.

«Рада, що донька спромоглася вписати своє ім’я в історію світових рекордсменів», – зазначила Марина Тепла на своїй сторінці в Facebook.

Також вона повідомила, що рекорд Гіннеса не був для Софії основною метою поїздки в Італію. Дівчинку туди запросили організатори «Lo Show Dei Record», бо вони бачили її виступи на фестивалях. І номінацію рекорду теж запропонували самі організатори шоу.

«У всій цій атмосфері вона зрозуміла, що зробила велику та важливу справу», – поділилася мати юної українки.

Водночас пані Марина зауважила, що для циркових артистів нагорода Книги рекордів Гіннеса є дуже важливою. Якщо її донька захоче своє життя пов’язати з мистецтвом, то після встановлення світового рекорду ціна за один виступ зросте в багато разів.

«Напевно тому ми й погодилися на цей крок – заради її успішного майбутнього. Тим більше, що їй це подобається», – зазначила Марина Тепла.

За її словами, представники з кількох країн вже запросили доньку до себе на циркові фестивалі. Для Софії, яка дуже скромна, це великий щабель у підвищенні власної самооцінки.

Успадкувала Яна нитковий скарб від своєї бабусі. Ці італійські нитки мають шовковисту фактуру, яка найбільш наближена до натурального волосся.

«За давньою традицією, у створенні мотанок використовуються матеріали, що якось були пов’язані з родиною. Наприклад, волосся для ляльок я роблю з італійських вовняних ниток на великих бобінах, що належали моїй бабусі», – розповіла Яна Дереза.

Також додала, що її бабуся більшість свого життя присвятила швейній справі, тож Яна мала вдома безліч бабусиних ниток, які до цього жодного разу не були у використанні, а ще фурнітуру й різні види тканин. Все це завжди було під рукою, коли майструвала свої авторські мотанки.

Однак за майже сім років мотанкарства Яни бабусині нитки майже закінчилися, проте майстриня і не думає відмовлятися робити лялькам коси з ниток італійського виробництва.

«Саме вчора я купила в магазині такі ж нитки – італійську вовну, тільки інших кольорів, бо бабусиних ниток залишилось дуже мало», – зауважила Яна.

Вишуканих рукотворних красунь Яни Дерези можна зустріти в різних країнах світу. Найчастіше їх замовляють українці в подарунок іноземцям, знайомлячи їх із традиційною українською культурою.

Також поціновувачами мотанок є ті українці, які постійно живуть закордоном – вони хочуть мати там частинку рідної Батьківщини.

Наразі мотанки киянки Яни Дерези є в Сполучених Штатах Америки, Об’єднаних Арабських Еміратах, Індії, Чилі, Китаї, В’єтнамі, Грузії, Великобританії, Канаді, Польщі, Литві, Чехії, Норвегії, Португалії, Німеччині, Іспанії, Швейцарії, Австрії, Франції тощо.

І, звісно ж, в Італії – країні походження чудових ниток, з яких українська мотанкарка робить своїм лялькам коси.

«З великої бобіни розмотувала на лікоть однією ниткою потрібну кількість пасма, зазвичай це тривало дуже довго і не за один підхід, бо руки втомлювалися. Тому три роки тому замовила в столяра механізм, що дозволяє прискорити процес розмотування нитки на пасма потрібної довжини. Він за формою чимось нагадує веретено. Вручну кручу колесо, на яке розмотую нитки», – поділилася секретами Яна.

Потім вона міцно обмотує ниткою готове пасмо по центру – це проділ. Далі обережно розчісує нитки, щоб лежали рівномірно. Використовує дерев’яний гребінець із рідкими зубцями.

Далі вибирає тоненькі пасма та одне за одним примотує їх до голови мотанки. Залишає спереду кілька вільних пасм для оздоблення й уплітає стрічки. Потім знову розчісує й заплітає косички, «риб’ячі хвости» чи інші зачіски.

Наприкінці вже додає декор – тасьму чи віночки з квітами, стрічками. Іноді для аромату натирає пасма чи тканину зі зворотного боку твердим бруском композиції з ладана.

«Звісно ж, можна було б скоротити час та купувати готові акрилові моточки на волосся, але ж я перш за все ціную якість, тому і роблю волосся з дорогих італійських ниток. Такі, зроблені з терпінням і любов’ю, технічні деталі завжди надають мотанкам особливого шарму», – переконана мотанкарка.

За професією Яна Дереза художниця, мистецьку освіту здобула в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури. Працює художницею-реставраторкою в Києво-Печерській Лаврі. А створення мотанок вважає поєднанням багатьох власних хобі одночасно.

Мотанкарство для Яни то цілий світ рукоділля – тут і власне мотання, і пошиття одягу, і вишивання, і бісероплетіння, а ще плетіння поясів та віночків, інколи ліпка, фарбування та інше.

«Творчість іноді виходить за рамки супер-традиційності та консерватизму і створюються ось такі, трохи фантазійні, лялечки. При цьому завжди зберігається техніка створення, бо як би лялька не була одягнена, в першу чергу вона – мотанка», – зазначила Яна Дереза.

До мотанок вона ставиться не просто як до ляльок чи оберегів, для неї це насамперед витвори мистецтва. І саме в мотанках дівчина знайшла себе як митця.

«Це не просто народна творчість, ця справа стала для мене повноцінним проявом себе як художника. Мій принцип по життю – рідко, але мітко. Одну ляльку я можу робити дуже довго, доки вона не стане досконалою в моєму баченні», – уточнила Яна.

З часом майстриня напрацювала власний авторський стиль. Це стало можливим тому, що в процесі роботи не прагне копіювати інших майстрів, а звертається до власного внутрішнього стану, слухає своє серце та викладається на повну в кожній ляльці.

Потяг до роботи з тканиною та нитками, а також талант у цій справі Яна отримала як сімейний «спадок» по жіночій лінії.

«Не лише бабуся, а й усі жінки в моєму роді займалися швейною справою. Мама – спеціалістка з дизайну та пошиття одягу. Прабабуся працювала на фабриці з виготовлення мережива, але і вдома в’язала гачком мережива для одягу та домашнього текстилю. Нині зберіглося від неї лише кілька мереживних стрічок, які є дуже цінними як пам’ять», – сказала наша співрозмовниця.

Ось така вона – молода, сучасна і дуже талановита мотанкарка Яна Дереза, з художньою освітою та неймовірним естетичним смаком. А надихає її природа, музика, живопис, історія костюму, старовинні речі, що збереглися до наших часів, а також нематеріальна народна спадщина – традиції та світогляд предків. І то ще не все!

«Навіть якщо просто збираю квіти в полі та починаю роздивлятися, як природа досконало поєднала кольори – це теж надихає. І навіть якщо просто дістаю всі свої тканини, мережива й нитки, розкладаю їх на столі – вже в уяві вимальовуються образи», – пояснила героїня нашої розповіді.

Детальніше ознайомитися з творчим доробком Яни Дерези можна на сторінці «Мotankadolls» в Іnstagram.

Про це сповіщає прес-служба релігійного товариства «Свята Софія».

Ця книга є унікальною, адже являє собою збірку проповідей владики Діонісія Ляховича. Видання вийшло друком у видавництві «Нова Зоря» напередодні 75-річного ювілею її автора.

Унікальність та багатство книги «Слово тілом стало» полягають ще й у тому, що це – не богословський трактат чи підручник із біблійного богослов’я, а плід особистої зустрічі автора із споконвічним Божим Словом – Сином Божим. Йому преосвященний владика Діонісій посвятив усе своє життя.

«Саме тому адресатом видання є кожен, хто в житті щиро шукає особистої зустрічі із тим Божим Словом, яке для кожної людини є дорогою, правдою і життям», – зазначають у видавництві «Нова Зоря».

Збірка має 600 сторінок і складається з 5 розділів:

• у першому розділі, починаючи від неділі про Закхея, містяться роздуми проповідника над недільними євангеліями впродовж року;
• у другому розділі єпископ ділиться роздумами з нагоди Господських празників;
• у третьому розділі надруковані проповіді на Богородичні свята;
• у двох завершальних розділах владика Діонісій розмірковує над важливістю постатей святих, на яких варто взоруватися в духовному житті, щоб чути Боже слово, ним жити і Його втілювати у власному житті та покликанні.

«Сказане піде за вітром, а написане залишиться. Ця книга – збірник проповідей, писаних під час моєї апостольської місії як візитатора для українців в Італії. Одночасно я думав про проблеми людей і прагнув через Слово Боже відповісти на них», – так прокоментував свою книгу сам єпископ.

Протосинкел отець Теодосій Грень, який був присутній на презентації, розповів присутнім про структурованість цього видання.

За словами душпастиря, людина щодня має шукати розвитку, і саме мудра книга є одним із джерел інтелектуального, культурного та духовного зростання.

«Добра книжка дає нам можливість відкрити для себе щось інше, зокрема досвід іншої людини. У виданні ієрарха вміщено його життєвий досвід, те, що він навчився, пережив і, найважливіше, перемолився. Адже ці проповіді були виголошені за різних нагод протягом років його життя і служіння», – пояснив Теодосій Грень.

Особливість книги «Слово тілом стало» в тому, що вона надрукована на екологічно дружньому папері, який не завдає шкоди довкіллю при виробництві, використанні та під час утилізації.

Для придбання книги на теренах Італії звертайтеся за телефоном 00393203435075. Для придбання в Україні – за телефоном 0672590514.

Загалом у проєкті взяли участь 37 майстринь-лялькарок України та української діаспори. Серед них – чотири, які змайстрували ляльок у національних костюмах Італії. Ось імена цих українських майстринь – Віка Адамчук, Наталія Медведєва, Ірина Залюбовська та Олена Черноус.

Авторська лялька Віки Адамчук (м. Хмельницький):

«Італія- дивовижна країна. Це немов  казка. Це розкіш, це курорти, це атмосфера кіно, це архітектура і відомі художники. Сюди прагнуть мільйони туристів – насолодитися середземноморською засмагою, ознайомитися з новинками моди і закохатися в цю країну з першого погляду.

Моя італійка Лукреція – зваблива і набожна одночасно. Обов’язкові предмети гардеробу – біла сорочка, широка спідниця, корсаж, фартух, дві хустки. Вельможі носили одяг з шовку, атласу і парчі, золоті прикраси».

Віка Адамчук розповіла нам, що створити такий образ лялечки її спонукав італійський колорит і темперамент. Коли постало питання виготовлення лялечки, майстриня зібрала інформацію про італійський національний костюм, передивилась безліч світлин з красивими італійками.

Пані Віка одразу вирішила, що це має бути образ незвичний – щоби притягував погляд і щоб лялечка була з «родзинкою». Потім вона створила цей образ в уяві і почала творити.

«Ось така вона і вийшла – волелюбна, смілива, праведна і трохи спокуслива», – поділилася Віка Адамчук.

Авторська лялька Ірини Залюбовської (м. Кременчук):

«Італія – невелика за розміром країна, яка дала 70% світової мистецької спадщини. Це й не дивно, адже сама природа Італії, її розкішні краєвиди, її прекрасні жінки стали джерелом натхнення для геніїв Відродження. Італія—батьківщина таких геніїв, як Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело, Данте, Петрарка та ще безлічі митців, поетів, вчених. Жінка Італії – пишна і витончена водночас, жагуча , як полудень і свіжа, як ранок – була улюбленою моделлю багатьох художників. Чорняві, глибокоокі італійки дивляться на нас з картин Карла Брюллова. На весь світ відомі красуні італійки – актриси Софі Лорен та Моніка Белуччі.

Моя лялечка носить вбрання у кольорах національного прапора Італії, але планую днями причепурити її до венеціанського карнавалу».

Авторська лялька Наталії Медведєвої (м. Кривий Ріг):

«Італія – це одне з найбільш унікальних та чарівних місць. Вона має одні з найкрасивіших і різноманітних ландшафтів в Європі. Дуже полюбляю цю країну та мрію там побувати.

Моя лялька представляє Італію, острів Сардинія у Середземному морі. Сподобався образ дівчини-італійки та її костюм. Для жіночого італійського національного костюму характерна тунікоподібна біла сорочка з широкими рукавами. Довга спідниця в складку, а також одягався довгий фартух до подолу спідниці. Верхнім одягом слугує жилетка, короткий корсаж. Головний убір – хустка».

Авторська лялька Олени Черноус (м. Чигирин):

«Італію легко знайти на мапі Європи – своєю формою вона нагадує «чобіток»; там є Капітолій і Колізей, Пізанська вежа і Венеція.

Національний костюм Італії. Регіон Сардинія: заможна жителька острова, любителька золотих прикрас. Тогочасна знать Сардинії носила одяг темно-червоного кольору, прикрашаючи його золотом. В Сардинії жіночу красу підкреслював крій виробу. Дівчата носили сукні з глибоким декольте. Але в середині XIX століття священики-єзуїти видали указ, який вимагав від жінок носити тканини, що мали б  приховувати виріз. Тоді майстрині виявили хитрість: вони шили накидки, яка при русі відкривала груди».

До речі, Олена Черноус не лише майстриня-лялькарка, а ще й член Національної спілки майстрів народного мистецтва України та член оргкомітету проєкту «Ляльки Європи». Вітаючи учасниць проєкту з Днем об’єднання Європи, вона презентувала відеоролик міжнародного мистецького проєкту «Українські ляльки мандрують світом».

Ініціатором проєкту «Ляльки Європи» та редактором зібраних матеріалів стала Ніна Хаген – майстер української ляльки,  вчителька української мови в Норвегії (школа «Єллісів»).

«Наша виставка «Ляльки Європи» крокує світом і упродовж року кожна майстриня може долучитись до проєкту і створити свій шедевр. Дякуємо кожній з вас за творчість, за натхнення», – написала Ніна Хаген у Facebook на сторінці групи «Авторська лялька-мотанка».

Адмініструє групу «Авторська лялька-мотанка», в рамках якої тривали проєктні заходи, Тетяна Золочевська – майстриня української ляльки та організаторка виставок ляльок та народного мистецтва України в Німеччині.

Нагадаємо, що День Європи є символом започаткування нової успішної моделі мирної співпраці між державами, що ґрунтується на спільних цінностях та інтересах.