«Перше телевізійне інтервʼю Rai News 24. Про Україну, про Італію і чому Росія не може перемогти у своїй війні», – прокоментував Ігор Брусило відеозапис свого інтерв’ю, розміщений у соцмережі.

У своєму інтерв’ю Ігор Брусило детально окреслив бачення Києва щодо етапів майбутніх мирних перемовин, назвав ефективні важелі впливу на Кремль через знищення економічного потенціалу РФ та високо оцінив роль офіційного Рима в архітектурі безпеки майбутньої Європи, згадавши кандидатуру Маріо Драґі. Окрім політичних та військових аспектів, очільник української дипмісії пояснив, чому в українців немає іншої альтернативи, окрім продовження боротьби. Текст витягу з інтерв’ю читайте нижче.

Ігор Брусило: Прем’єр-міністр Джорджа Мелоні дуже добре розуміє всі причини цієї війни в Україні, розв’язаної Росією. Вона є людиною, яка дуже вправно, скажімо так, діє на міжнародній політичній арені. І зараз я можу сказати, що роль, яку Італія відіграє в будь-якому форматі, що стосується безпеки та оборони майбутньої Європи, є очевидною. Для мене немає жодних сумнівів, що Італія повністю належить до цього формату, зокрема й тому, що у вас дуже сильна дипломатія, яка вміє знаходити рішення для викликів, котрі на початку здаються нездоланними та безкомпромісними. Ви можете зробити великий внесок. Що стосується спецпредставника, про якого ви запитали, я вважаю, що це має бути людина, яка зможе повністю присвятити себе цій справі, тобто не буде пов’язана іншими, скажімо так, обов’язками чи справами. І повністю займатиметься цією темою, маючи великий авторитет, значний вплив та всесвітню повагу. Першим, хто спадає мені на думку, є, звісно, Маріо Драґі, але потрібно запитати його самого, чи готовий він узяти на себе таке зобов’язання.

Журналістка: Ситуація на фронті. Трамп нещодавно заявив, що Зеленський непогано дає собі раду. Якого розвитку подій ми можемо очікувати на полі бою?

​Ігор Брусило: Ми можемо очікувати того, що продовжуватимемо намагатися звести нанівець економічні спроможності Росії — усе те, що підживлює цю війну. Мова йде не про цивільне населення, як це роблять росіяни (у чому ви й самі могли переконатися, перебуваючи в Києві, в Україні), а лише про те, що допомагає Росії продовжувати цю війну. Тобто про військові заводи, нафтопроводи, а також про судна, які таємно перевозять нафту по всьому світу. Тобто про все те, що приносить Росії гроші.

​Журналістка: Ви справді вірите, що ці удари по Росії можуть стати важелем впливу на Путіна, спроможним переконати його сісти за стіл переговорів?

​Ігор Брусило: Думаю, що так, тому що він усе одно має дослухатися до людей. Тільки народ може сказати, що досить цієї війни, що ми не можем так продовжувати далі, що ми вже перебуваємо в такому періоді, у такій точці, де ця війна втратила будь-який сенс. Проте це залежить також від жителів Росії, і я не знаю, наскільки вони зараз готові до цього.

​Журналістка: Що стосується можливих переговорів, чи були б ви готові до припинення вогню вздовж лінії фронту?

​Ігор Брусило: Я б сказав, що все починається з певного етапу. І припинення вогню — це перший етап у всьому цьому процесі. Це означає: ти залишаєшся там, де ти є, і починаєш говорити. Принаймні з нашого боку є готовність показати, що ми відкриті до цього, у нас є бажання закінчити цю війну. Ми хочемо завершити її з очевидною готовністю [до діалогу]. Тобто ми тут, ми готові домовлятися, але знаємо, що не варто вести переговори, скажімо, на рівні тих груп, які Росія відправляє для цього. Це можна робити лише на рівні лідерів.

​Журналістка: Серед цивільного населення відчувається певна втома від цієї війни: матері зниклих безвісти солдатів, ті, хто не хоче йти на фронт, ті, хто перебуває на фронті занадто довго через відсутність ротації… Як ви відповідаєте на цю втому?

​Ігор Брусило: Жити в умовах війни завжди дуже важко. Війна триває, і люди дійсно відчувають втому, усії втомилися. Проте це накочується хвилями. Щодня ти думаєш: “Як можна рухатися далі?”. Але потім розумієш, що іншої альтернативи немає, немає іншого варіанту. І ти мусиш концентруватися на тому, що потрібно робити, і йти вперед. Звичайно, це важко, але психологічно ми все ще готові чинити опір, ми стійкі і не готові дати Росії можливість повністю нас завоювати. Ні, це виключено. Попри все ми йтимемо вперед, навіть якщо втома є, адже йдеться про наше майбутнє, про нашу країну та про майбутнє Європи.

До теми: Ігор Брусило вручив вірчі грамоти Президенту Італії: Як ця зустріч переплелася із сюжетом старовинного гобелена про мир.

Також ми повідомляли, що Дружина нового Посла України в Італії зробила публічну заяву і подякувала дипломатам Посольства.

Раніше ми інформували, що новий Посол України в Італії Ігор Брусило зустрівся з представниками української громади.

У 2010 році вона закінчила Рівненський державний гуманітарний університет за напрямом документальних комунікацій та менеджменту. Професійний шлях розпочався ще під час навчання — з роботи секретарем у будівельній компанії MSBUD у Києві. Згодом вона продовжила кар’єру в банківській сфері, працюючи в «Брокбізнесбанку».

У 2014 році життя Олени кардинально змінилося: вона переїхала до Мілана, де почала працювати в приватній стоматологічній клініці як SMM-спеціаліст та асистент. Саме цей період став для неї точкою входу в цифрові комунікації та нове професійне середовище.

«Імміграція дозволила мені подивитися на себе по-іншому, спробувати нові ролі та відкрити можливості, про які раніше навіть не думала», — розповідає вона.

У 2016 році Олена переїхала до регіону Лаціо, до Коллеферро, де почала новий етап життя разом із майбутнім чоловіком. Вже за рік вона відкрила свій перший B&B — невеликий готель формату «ліжко та сніданок». У 2025 році з’явився ще один заклад.

Підприємницький досвід став для неї логічним продовженням попередньої кар’єри. В управлінні бізнесом їй допомогли організованість, комунікаційні навички та особисті якості — емпатія, відкритість і вміння працювати з людьми з різних культур.

Окреме місце в її житті займає Україна.

«Україна — це мій дім і моя ідентичність. Там моя родина, хоч і розділена обставинами. І це місце, куди я завжди хочу повертатися», — говорить Олена.

У 2026 році її життєвий шлях отримав новий вимір — політичний. Міський голова Коллеферро запропонував їй долучитися до Демократичної партії (PD) та балотуватися до місцевої ради. Для Олени це стало продовженням її громадської позиції та досвіду життя в італійському суспільстві.

Своє рішення вона пояснює ціннісним вибором:

«Я знайшла в Демократичній партії підтримку України та її боротьби за свободу і демократію. Для мене важливо бути частиною політичної сили, яка послідовно виступає за права людини та європейські цінності. Рішення приєднатися до Демократичної партії (PD) у Коллеферро не було для мене формальністю чи випадковим кроком. Це було внутрішнє рішення, яке визрівало поступово — через мій досвід життя, імміграції та глибоке відчуття відповідальності за громаду, в якій я живу.

Коли ти залишаєш свою країну і починаєш будувати життя заново, ти інакше дивишся на слово «громада». Воно перестає бути абстракцією. Це люди, вулиці, школи, лікарні, сусіди, з якими ти щодня перетинаєшся. І з часом ти або залишаєшся осторонь, або стаєш частиною цього життя по-справжньому. Для мене важливо саме друге.

Я обрала Демократичну партію, тому що знайшла в ній цінності, які мені близькі: повагу до людини, захист прав, солідарність і відкритість. Але є ще один дуже особистий аспект — ставлення до України. У момент, коли моя країна переживає війну, я відчуваю, наскільки важливо бачити політичні сили, які не залишаються байдужими, а чітко підтримують Україну на європейському рівні. Це для мене має не політичне, а людське значення.

У Коллеферро я також побачила, що ці цінності не залишаються лише словами. Я зустріла людей, які реально допомагали українським жінкам і дітям, які були змушені покинути свої домівки. Допомагали не тільки речами чи організаційно, а й людяністю — увагою, підтримкою, відчуттям, що ти не одна. І в цей момент я зрозуміла: я не хочу бути просто спостерігачем. Я хочу бути частиною цього процесу».

Вона також підкреслює важливість інтеграції та участі мігрантів у житті громади:

«Люди іноземного походження — це не проблема, а ресурс. Я хочу показати, що ми можемо бути активною частиною суспільства і робити внесок у його розвиток».

Сьогодні Олена бачить свою місію у створенні мостів між культурами та посиленні соціальної згуртованості. Серед її пріоритетів — підтримка українських сімей в Італії, полегшення доступу до освіти, медицини та працевлаштування, а також допомога в бюрократичних процесах, пов’язаних із тимчасовим захистом.

«Політика — це участь. І якщо ти живеш у громаді, ти не можеш бути осторонь її проблем. Окремо для мене дуже важливо питання людей іноземного походження. Часто нас сприймають як «гостей» або як тимчасовий елемент суспільства. Але роки життя тут показали мені інше: ми вже є частиною цієї країни, її економіки, її повсякденного життя, її майбутнього. І я хочу, щоб цей внесок був визнаний і почутий. Саме тому я вступила до PD — не лише як до політичної сили, а як до простору, де можна діяти, пропонувати, змінювати. Для мене це спосіб перетворити мій досвід — як українки, як матері, як підприємниці — на конкретні ініціативи для громади. Я не вірю в політику на відстані. Я вірю в політику участі. І сьогодні, живучи в Коллеферро, я відчуваю, що це також моє місто. Його проблеми — це мої проблеми. Його майбутнє — це частково і моє майбутнє», — підсумовує вона.

Розкажіть особливості цьогорічного конкурсу і чому він проходить у Римі? 

Наш конкурс The Continental Pageants Europe © сам по собі є особливим і, по суті, унікальним. У нас немає жодних обмежень за віком, зростом чи параметрами фігури, для нас це принципова позиція. Ми шукаємо жінок, які надихають, кожна по-своєму успішна і реалізована у своїй сфері. Серед наших учасниць – бізнесвумен, відомі артистки, багатодітні мами, лікарі, ветерани, жінки з дуже різними життєвими історіями.

У різні роки в нас перемагали жінки абсолютно різного віку. Королеви у віці не тільки 25- 30 років, а і 50+, і 60+, що ще раз підтверджує: справжня краса та сила не мають вікових рамок. Щороку головний фінал конкурсу приймає різна європейська країна, адже наші учасниці – це представниці не лише всієї Європи, а й світу.

Рим був обраний невипадково. У нас уже є дві королеви з Італії, і саме ця країна неодноразово запрошувала нас провести конкурс у себе. Тож у 2026 році вперше конкурс відбудеться саме у Рим. Це буде по-справжньому незабутня подія, фінал якої відбудеться 5 червня у готелі Hotel Villa Pamphili, в атмосфері історії, краси та жіночої сили.

Хто стане учасницями цьогорічного конкурсу?

Щороку конкурс зростає і розширює свої кордони, до нас приєднуються нові країни, континенти та нові історії. Учасниці цьогорічного конкурсу – це жінки – представниці різних культур і країн. Кожна з них – делегат від своєї країни – представлять свої національні костюми, розкажуть світу власну історію успіху.

Усіх їх об’єднує високий соціальний вплив і активна життєва позиція. Кожна учасниця реалізує себе в різних сферах, працює над власними проєктами, має свою унікальну історію, інколи непросту, але таку, про яку важливо говорити вголос. Ці жінки не бояться заявляти про себе і свої цінності на весь світ. І за цим неймовірно цікаво спостерігати.

Які сюрпризи для глядачів?

Для глядачів ми готуємо справді особливу подію, таку, якої в Римі ще не було. 5 червня у готелі Villa Pamphili о 17:30 подія розпочнеться відкриттям червоної доріжки, де зберуться гості не лише з Італії, а й з різних країн Європи, Америки, Канади, Азії. Це буде вечір живого спілкування, знайомств і нетворкінгу, зустрічей із партнерами, медіа та учасницями конкурсу. Для гостей буде створена розкішна фотозона, де кожен зможе стати частиною цієї атмосфери та зафіксувати момент.

Після червоної доріжки розпочнеться фінальний концерт конкурсу, яскраве шоу з міжнародним журі, до складу якого увійдуть експерти з різних куточків світу. На сцену вийдуть учасниці різного віку, професій, типажів і параметрів, але всіх їх об’єднуватиме одне – харизма, впевненість і неймовірна подача. Глядачів чекають три ефектні дефіле: у національних костюмах, у купальниках та у вечірніх сукнях.

Окремим сюрпризом стануть виступи яскравих артистів.

Що отримає переможниця?

Тут мова не іде за грошовий приз чи коштовну корону. Хоча – наші корони є унікальними витворами ручної роботи.

Справжнім подарунком для наших учасниць стають вони самі – нові, впевнені, такі, які змогли вийти на свій новий рівень у сильному оточенні. Наші королеви будують бізнеси, кар’єри, створюють родини, балансують між родиною і бізнесом, реалізують проєкти, надихають інших, але часто забувають, що вони просто – ніжні жінки. Усе це ніби живе всередині, але не завжди має простір вийти назовні.

Наш конкурс саме про це – про розкриття жінки. Навіть якщо вона вже багато чого досягла, їй все одно важливо відчути себе королевою, дозволити собі жіночність, впевненість, прийняття, живе спілкування з такими ж сильними і реалізованими жінками. І, найголовніше, – заявити про свою історію на весь світ. Адже можна бути надзвичайно успішною, але якщо про це ніхто не знає, цей голос так і залишиться непочутим.

Переможниця конкурсу отримує не лише корону і титул, а й потужну медійну підтримку: широке міжнародне медіаохоплення, публікації у відомих журналах, рекламні інтеграції, співпрацю з брендами та нові професійні можливості. І цей вплив не закінчується разом із конкурсом, він лише починається.

Окрім цього, переможниця отримує можливість представляти свою країну та цілий континент на міжнародних конкурсах і подіях по всьому світу, стає бажаною гостею топових світських і закритих заходів. Наша корона і титул мають високу міжнародну репутацію та визнаються у професійних і світських колах, відкриваючи для учасниць нові двері, нові горизонти і новий рівень впливу.

Яка мета конкурсу в загальному сенсі?

Головна мета нашого конкурсу – бути платформою, де голос жінки справді чують. Не лише як експертки, підприємниці чи публічної особистості, а як людини з власною історією, досвідом і позицією. Для нас важливо, щоб світ дізнавався не тільки про бізнеси чи проєкти наших учасниць, а й про ті теми, про які часто мовчать.

Конкурс має глибоку соціальну місію. Серед історій наших учасниць є складні й болючі – зокрема, пов’язані з насильством над жінками, дискримінацією, неприйняттям. Про це не можна мовчати, про це потрібно говорити вголос і привертати увагу суспільства. Саме тому під час конкурсного тижня ми проводимо конференції та відкриті дискусії, де жінки мають простір і час, щоб розповісти свою історію та підняти важливі соціальні теми.

Ми свідомо руйнуємо застарілі кліше індустрії конкурсів краси. У нас не вимірюють талію, не зважають на зріст чи вік. Ми створюємо середовище, де кожна жінка може відчути свою цінність, красу і силу, зрозуміти, що вона здатна на набагато більше, ніж їй часто нав’язує суспільство.

Важливою частиною нашої місії є благодійність. Ми не відокремлюємо конкурс від реального життя і реальних потреб. Зокрема, у 2024 та 2025 роках під час проведення конкурсу у Варні (Болгарія) ми відвідали реабілітаційний центр для дітей із важкими діагнозами та зібрали кошти на його підтримку. Для нас це ще один спосіб показати, що краса, вплив і успіх мають продовжуватися конкретними діями.

Чому конкурси краси залишаються актуальними сьогодні?

Конкурси краси залишаються актуальними і сьогодні, але вже в зовсім іншому сенсі, ніж це було раніше. Світ змінюється, і разом із ним змінюється саме поняття краси. Сьогодні мають значення не стандарти, а особистість, не параметри, а зміст, не ідеальна картинка, а справжня історія. Саме тому актуальними залишаються лише ті конкурси, які руйнують застарілі кліше й не обмежують жінку рамками.

Сучасний конкурс – це простір можливостей, де кожна учасниця може проявитися незалежно від віку, зовнішності чи життєвого досвіду. Там, де є справедливе та об’єктивне оцінювання, прозоре голосування і повага до особистості.

Наш конкурс відповідає запиту часу, адже він дає жінкам шанс бути почутими, заявити про себе, свої цінності та проєкти. Це не про корони заради корон, а про визнання сили, зрілості, жіночності та внутрішнього світла. Саме в такому форматі конкурси краси не втрачають актуальності, а навпаки стають ще більш потрібними сучасному суспільству.

Краса сьогодні — це не тільки зовнішність, а й…

Краса сьогодні – це не тільки зовнішність. Красива жінка – а в нашому розумінні – це Королева – це не тільки доглянута зовнішність, а й сміливість, впевненість, жіночність. Це сміливість вийти на сцену навіть вперше у своєму житті, і довести, що справжня цінність жінки не вимірюється параметрами 90-60-90.

Однією з її учасниць цього важливого заходу була Полтавська міська територіальна громада. Її представляла заступниця міського голови Полтави Тетяна Бардіна, з якою ми зустрілися, щоб поспілкуватися щодо економічного потенціалу цієї міської громади, можливості взаємовигідного партнерства з італійськими містами та бізнесами.

Про це та інше читайте в інтерв’ю Михайла Вовчика з Тетяною Бардіною.

Пані Тетяно, ви представляєте Полтаву на виставці Rebuild Ukraine. Розкажіть, чому Полтава може стати надійним партнером для європейських країн?

Тетяна Бардіна: – Полтава – це серце України, місто з багатою історією, потужним економічним потенціалом і високою якістю людського ресурсу. Наше населення становить понад 280 тисяч осіб, і разом із областю ми формуємо стратегічно важливий регіон країни.

Полтавщина є лідером у багатьох галузях, включаючи аграрний сектор, зокрема виробництво соняшникової олії. Полтава – це також місце народження великих українських компаній, таких як «Нова Пошта» – провідна логістична компанія України, яка вже має понад 10 тисяч відділень, та мережа магазинів «Аврора», що активно розвивається навіть у складних умовах. Ми прагнемо залучити інвестиції в інфраструктуру та співпрацюємо з іноземними партнерами для підтримки стійкого розвитку нашої громади.

Як виставка вплинула на вашу діяльність і які результати ви вже бачите?

Тетяна Бардіна: – Моя участь у Rebuild Ukraine дала змогу не лише презентувати потенціал Полтави, а й встановити важливі контакти. Зокрема, я мала честь виступити на шведському стенді, де представила нашу роботу перед провідними компаніями та організаціями. Також познайомилася з Давідом Лачечільо, колишнім послом Італії в Україні, який тепер займається організацією конференції в Римі. Ми вже плануємо обговорити можливість партнерства з італійськими містами. Полтава готова поділитися своїми досягненнями й досвідом, зокрема в питаннях модернізації інфраструктури, розвитку бізнесу та створення нових робочих місць.

Що б ви хотіли донести до італійських урядовців і бізнесу?

Тетяна Бардіна: – Ми відкриті для партнерства та інвестицій. Полтава — це не лише надійний партнер, але й приклад стійкості та інновацій у складний час. Ми шукаємо міста-побратими в Італії, щоб разом розвивати спільні проєкти в галузях економіки, культури та соціальної інтеграції. У той час, як українські громади борються за свободу, ми прагнемо будувати нову Україну, яка стане невіддільною частиною європейського майбутнього.

Україна вже понад 1000 днів відважно протистоїть російській агресії. Що допомагає українцям залишатися сильними?

Тетяна Бардіна: – Україна сильна своїм народом. Ми боремося за незалежність, за демократію, за право жити у вільній країні. Наша стійкість – це не просто слова, це дії щодня, часто ціною власного життя. Ми платимо високу ціну за свободу, але ми віримо в перемогу, тому що наша боротьба – справедлива.

Сьогодні ми не просто захищаємо себе, ми боремося за демократичні цінності, які є основою вільного світу. І ми щиро вдячні за підтримку, яку отримуємо від наших міжнародних партнерів, зокрема від Італії.

Чому, на вашу думку, Італія може стати ключовим партнером для Полтави та інших українських міст у відновленні?

Тетяна Бардіна: – Італія має багатий досвід у розвитку місцевого самоврядування, міського планування та соціальної політики. Полтава бачить Італію як одного з ключових партнерів, з яким ми можемо взаємно посилювати один одного.

Ми готові ділитися своїм досвідом: як громада організовує підтримку ветеранів, створює нові можливості для бізнесу та залучає іноземні інвестиції. Водночас італійські міста можуть допомогти нам ідейно й технічно, зокрема в розробці стратегій відновлення, управлінні інфраструктурою та створенні нових моделей сталого розвитку.

Що ви вважаєте найважливішим у плануванні відновлення України?

Тетяна Бардіна: – Найважливіше – це системний підхід. Ми маємо думати не лише про відбудову того, що втратили, а й про створення нової, сучасної та екологічної інфраструктури, яка відповідає стандартам ЄС.

Важливо планувати відновлення не лише фізичної інфраструктури, а й соціальної: підтримку ветеранів, реабілітацію їхніх родин, розвиток освіти та культури. І саме зараз, коли ми ще у війні, важливо закладати основи цього майбутнього.

Полтава готова бути надійним партнером для італійських міст і бізнесів. Разом ми зможемо створити нові можливості для наших громад і зробити значний внесок у відбудову України.

До теми: Долучайтесь до виставки «Rebuild Ukraine» – глобального акселератора відбудови України!

Недавно організатори Українського дому опубліковали в Facebook вірш, присвячений цьому осередку української культури, мистецтва та освіти. Автором вірша є Василь Пиріг, який живе у Римі.

Ми вирішили розпитати Василя про те, як народився цей поетичний твір, а також про його поетичну творчість і життя в Італії.

Як народилась ідея написання вірша, присвяченого Українському дому в Римі?

Василь Пиріг: – Щоб сказати як народжується якийсь твір, варто знати таємницю того, як і звідки приходять ідеї. Як правило, в мене це відбувається спонтанно. Так само вийшло і з віршем-присвятою для Українського дому. У цей проєкт мене запросили організатори, в якому я, серед іншого, викладатиму театральне мистецтво. До речі, 21 вересня планується День відкритих дверей (презентація) Українського дому в Римі. Це буде осередок українства в Римі, в якому також працюватимуть суботня школа для дітей з вивченням української мови й інших предметів, різноманітні творчі гуртки, спрямовані на те, щоб українці, які зараз тимчасово або постійно проживають в Італії, мали змогу підживлювати свій зв’язок з Україною. Адже рано чи пізно багато з нас все-таки повернеться до рідного дому і паросток того справжнього українського цвіту, що був тут виплеканий в душі, зможе згодом дати вдалі плоди.

Вірш-присвята Українському дому в Римі схожий на гімн. Напевно це не перший такий твір, написаний тобою? Принаймні нам відомий неофіційний гімн Гніздичева, автором його слів є ти. І чому саме Гніздичів?

Василь Пиріг: – Гніздичів – моє рідне містечко, з яким я дихаю в унісон. Тут проживає багато ініціативних і творчих людей, які рухають його вперед. Наприклад, Гніздичівська територіальна громада була однією з перших створених громад в Україні. Свого часу я мав деякий стосунок до реалізації певних творчих проєктів у своєму селищі. Ідея написання пісні-гімну Гніздичева виникла в мене в 2016 році. Хотілося, щоб це було щось більше, аніж просто пісня. Щоб це стало певним орієнтиром для людей, які проживали, проживають і будуть проживати на цій території, для яких є пахучим якісний розквіт цього мальовничого містечка та й України загалом. Чи стане згодом ця пісня офіційним гімном, покаже час… Користуючись нагодою, хочу подякувати всім причетним до створення цієї пісні: автору музики – чудовому композитору Володимиру Кузишину, автору сольного виконання – талановитому співаку (його називають соловейком Гніздичева) та моєму другу Володимиру Сушку, аранжувальнику Сергію Стародубу, Церковному хору селища Гніздичева (багаторічному керівнику хору Олегу Сушку) та всім жителям Гніздичева, яким припав до душі цей твір.

Наразі ти проживаєш в Італії – чи має вплив на твою творчість інше культурне середовище?

Василь Пиріг: – Напевне скрізь, де людина мандрує, вона бере з собою… себе. Новий досвід в житті, як правило, може бути вартим уваги, оскільки він додає свіжості, розкриває різні прояви людини в нових для неї місцях і ситуаціях. У плані побуту життя в Україні та Італії в даний період суттєво відрізняється. Московія продовжує вбивати українців, знищуючи цілі міста в Україні, енергетичну й іншу цивільну інфраструктуру. Через це в житті пересічного українця в Україні додалося значного клопоту. На тлі цього ще й поглиблюється певний розкол між українцями, які проживають в Україні і тими, які проживають за кордоном. Ворог (кацапія) часто навмисне підливає масла у вогонь, намагаючись хитро маніпулювати емоціями UA-людей і посилювати цей розбрат між нами як всередині країни, так і ззовні. Я досі емоційно і думками в Україні. Навіть фізично – буває, коли зранку встаю, то потрібен деякий час, щоб зрозуміти, де знаходжуся, оскільки часто стежу за новинами в Україні, співпереживаю…

Чи виграють поезії війну? Як для кого. Без продовження розвитку української культури, навіть у часи війни, перемога матиме лише символічне значення. Насправді за цей рік я написав всього кілька нових віршів. Більшість з тих, які іноді публікую, були написані ще задовго до повномасштабної війни московії проти України. В цей час моя зосередженість є доволі іншою: як думати, що і як робити, щоб допомогти Україні у відстоюванні власної Суверенності?

Маєш багато віршів про війну, що найголовніше хочеш донести у такий спосіб?  

Василь Пиріг: – Окрім війни з зовнішнім проявленим загарбником – московією, більшість з нас всередині переживає свою власну внутрішню «війну»: різні елементи нашого внутрішнього «я» інколи  борються між собою, тим самим можуть зсувати нас з дороги пізнання себе. Глузд і тупість, щирість і лукавство, відкритість і замкненість і так далі можуть перебувати у напруженій взаємодії. І якщо в людини стрижень її уважності й усвідомленості ще хиткий, нею доволі легко маніпулювати, перевертаючи багато що з ніг на голову – Суть замінюючи формою, зло подаючи як Добро, брехню – як Правду. Цим підходом дуже багато років користувалася московія крізь свої фсб-шні впливи в Україні, навіть вже в часи UA-Суверенності. Зокрема, хитро і ницо висміювалося все, що пов’язане з українством: мова, культура, традиції, церква, українські митці… Це призвело до збільшення кількості зростання населення, для якого принцип «какая разніца» (озвучений в тому числі відомим коміком) став чи не основною ідейною структурою їхнього життя. Тому варто намагатися щиро придивлятися до себе, пробувати дивитися в корінь, пробувати відчувати себе з собою, тим самим збільшуючи рівень усвідомленості та зрілості в собі. І в цьому плані вірші можуть також виступати як легка пропозиція до таких спроб придивлянь до себе. Навівши лад з своїми внутрішніми «війнами» і збільшенням притомності в собі (в доповнення до збільшення української військової міці) ми здатні насправді перемогти московію.       

У тебе є вірш, присвячений військовому Тарасу Матвіїву, нагородженому відзнакою «Герой України» (посмертно). Чому саме йому?

Василь Пиріг: – З Тарасом я був знайомий, переписувалися в інтернеті. Він проживав у сусідньому місті Жидачеві. Я захоплювався його відкритістю, справжністю, працелюбністю, талантом, відданістю ідеям, сміливістю і надзвичайною любов’ю до України. Окрім професіоналізму, патріотизму і військовому героїзму, на мою думку, Тарас був одним з геніїв, який випередив свій час. Праці Тараса, зокрема творчі роздуми, які після його загибелі батьки опублікували у двох томах книги «Мої думки», будуть актуальними і через багато років. Тому що він писав про вічне і прожив життя «гідне ранкового Сонця», і так хотів, щоб українці були такими ж…

Які ще теми та мотиви переважають у твоїй поезії? Як ти їх розвиваєш?

Василь Пиріг: – Насправді поезію я сприймаю для себе як одну з гілок можливого самовираження свого творчого дерева. Для мене одним з основних критеріїв росту цього дерева є підживлювати корінь, а його гілки здатні бути довільними. Суть може бути першоважливою, а форма, однією з якої є також вірші, може проявитися у найрізноманітніший спосіб. Тому мені складно сказати про якісь впорядковані теми у своїй поезії. Коли з’являється внутрішній відгук написати щось, я просто пробую це написати. Мотив мабуть такий – підживлювати корінь свого дерева з легкою пропозицією для читачів спробувати придивлятися кожному до кореня свого дерева. Краса лісу може пізнатися крізь взаємодію всіх окремих дерев, що є у ньому, і в такий спосіб ці дерева (кожен по-своєму), і ліс зокрема, можуть стати красивішими й досконалішими.

Чи виступав ти зі своїми віршами в Італії та Україні? Чи відрізняється аудиторія слухачів в обох країнах?

Василь Пиріг: – У жовтні минулого року в Італії я виступив зі своїми віршами на Фестивалі української кухні і культури, що проходив у Римі, ініціаторкою проведення й організаторкою якого є українка Ксенія Шаленко. Також у травні цього року в якості гостя позаконкурсної програми брав участь у Фестивалі української культури «UKRO 2024» в місті Болонья. Його на високому рівні організувала Культурна асоціація «Італія-Україна» (м. Болонья) / Associazione Italia-Ucraina (Bologna). Якщо говорити про свій виступ, на мою думку, кожен глядач сприймає-відчуває по-своєму згідно того, що відгукується в ньому самому. Загалом справжні українці в Україні і в Італії – це ті самі українці, оскільки «бути українцем» – це, в першу чергу, мати український склад і стан душі, мати ген-свідомість UA, тобто відданість українській ідеї, шанування своїх Героїв і митців, плекання своїх звичаїв та мови, гідність і гордість у відстоюванні правдивої української історії, збереженні й примноженні її творчих і духовних цінностей.

Досвід виступу зі своєю авторською поезією в Україні в мене, поки що, відсутній. Але, наприклад, у складі народного драматичного театрального колективу «Сучасник» під керівництвом бадьорої і талановитої Олександри Максимів мені доводилось виступати на різних сценах. Декламував вірші відомих українських поетів або брав участь у виставах. До речі, всі народні мистецькі колективи, яких є кілька в нашому Центрі культури і дозвілля Гніздичівської громади (директорка Центру культури Ярослава Сушко) є напрочуд професійними. Свого часу вони брали участь і навіть були переможцями багатьох всеукраїнських і міжнародних фестивалів й конкурсів як в Україні, так і за кордоном.

Чи є в Італії українські літературні спільноти, якщо так, то чи взаємодієш ти з ними?

Василь Пиріг: – Радує те, що загалом українських асоціацій в Італії, які в тій чи іншій мірі мають дотичність до мистецько-культурних спрямувань, є доволі багато. Час від часу вони організовують українські заходи, фестивалі або запрошують на літературні вечори різних відомих українських митців і  поетів, щоб вкотре нагадати Італії та Європі загалом, що в Україні ще триває війна, провести благодійні збори на допомогу українській армії чи підтримати Україну в річницю важливих для нас історичних подій. Доволі часто долучається до організації і сприяння подібних українських заходів також Посольство України в Італії, український бізнес, який тут працює і церковні українські парафії. Багатьом зрозуміло, який зараз для України найважливіший пріоритет, тому стараються допомогти у міру своїх сил. По можливості, я також відвідую такі заходи і підтримую різноманітні українські ініціативи.

У вірші «Вечірня сповідь…» у тебе є рядки про свій стиль. Як би ти сам охарактеризував його?

Василь Пиріг: – Індивідуальність… Скільки людей, стільки і стилів. Часто багато що зводиться до специфіки конкретної людини. Важливою є мета у написанні якогось вірша, а також те, для кого він призначений. Це може бути, наприклад, як для окремої людини, так і для певної групи людей. З огляду на це в кожному конкретному випадку з’являється і певний стиль, який є найбільш доречним для тієї людини чи групи читачів, для якої він написаний.    

Цікаві твої поетичні «діалоги» з Ліною Костенко. Чи впливає її поезія на твою творчість? Чи має вплив творчість інших авторів?

Василь Пиріг: – З «діалогів» з Ліною Костенко, власне, й починалося моє знайомство з собою у здатності до написання віршів. Це почалося у 2016 році, коли у моєму особистому житті був доволі складний для мене період. Певні типи віршів, як самовираження, буває, найактивніше приходять тоді, коли людині душевно важко, коли в неї є ще свіжі емоції (які активно зачіпають). Можливо, це якісь почуття до іншої людини або стан турбулентності (невизначеності) і в такий спосіб людина може спробувати якось втамувати свій біль, трансформувавши її в творчість, якщо має до неї схильність. На фан-сторінці Ліни Костенко у Facebook, де публікується її поезія, одного разу я спробував в коментарях написати свої «вірші-відповіді» до тих віршів, які мені найбільше сподобалися. Це якби продовження її вірша – в тому ж ритмі, стилі, але з доповненим поглядом. По відгуках підписників тієї сторінки я почав розуміти, що ці «вірші-відповіді» знаходять своє схвалення у доволі великої кількості людей. Деякі з них навіть припускали, що я надрукував ще один подібний вірш Ліни Костенко, який їм просто був досі мало відомий, бо зазвичай я утримувався від підписання цих своїх віршів. Бувало, що вже і на мої віршовані коментарі інші поети також одразу писали свої віршовані доповнення-відповіді, на які я також у римований спосіб відповідав. Інколи виходили такі доволі цікаві «діалоги», немов розмова в якійсь віршованій виставі.

«Вірші-відповіді» мені подобаються ще й тому, що є вже певний готовий матеріал – наприклад, пластилін який можна спробувати якось доопрацьовувати. Тобто, у тебе вже є одна віршована думка-погляд когось на якусь життєву тему й одразу є можливість у такий спосіб посприяти-додати читачам свіжих акцентів з іншого боку своєї ситуації і, можливо, побачити в ній якісь нові ясніші елементи, що стануть їм в нагоді. Оскільки в чужих віршах кожен бачить свою ситуацію і приміряє вірш на себе, то в тебе є можливість посприяти одразу багатьом людям, в яких є подібні історії. Словом, згодом, коли цих «діалогів» вже назбиралося більше 50-ти, я перестав публікувати свої «вірші-відповіді». Мені стало цікаво і в інших нових темах проводити свої дослідження самого себе. Окрім Ліни Костенко, прекрасних і вартих уваги українських поетів і письменників є дуже багато. Але, мабуть, на мою творчість найбільше впливаю, передусім, я сам. Кожна людина є по-своєму унікальною, і саме від неї (якості її зусиль в першу чергу) залежить те, в який спосіб вона здатна себе реалізовувати.   

Як відбувається процес народження віршів? Як муза приходить?

Василь Пиріг: – Напевно, в кожного по-різному. Можливо, якщо ти посилаєш у Всесвіт якийсь запит, то Він за певних таємних умов, може тобі відповісти. У мене є припущення, що людина і Всесвіт – це в певній мірі одне і те саме, і наша взаємодія з Ним відбувається за принципом «з’єднаних посудин». І це вже доведений наукою факт (у квантовій механіці є праці на цю тему). У створенні такого запиту важливим є уважність, стан дозрівання, оскільки від цього у великій мірі залежить якість протікання і результат. Коли приходить якась ідея в контексті вірша, я пробую її записати. Якщо протягом 15 хвилин виникають якісь складнощі, припиняю роботу. Через деякий час, як правило в найнепередбачуваніший момент, приходить інша порція відповіді. Буває так, що вірш я можу написати протягом 7 хвилин, а буває і протягом 7 років. Тут мова про те, коли саме я приймаю для себе рішення вважати цей твір завершеним без подальших його доопрацювань. 

Хто вони – читачі твоєї поезії?

Василь Пиріг: – Це люди, для яких є важливим ріст їхнього щирого пізнання себе, глибше розпізнання своїх мотивацій, шукання себе, мети свого втілення… В мене є припущення, що ми приходимо сюди з конкретною метою і нам би її розпізнавати і зосереджуватися на цій роботі. Поезія в тому й універсальна, оскільки вона в формі обгортки здатна сприяти читачу в спрямуванні його уваги в себе та віднаходженню потрібного Ключа (цукерки), що відкриє йому Двері до знаходження відповідей щодо власних питань.  

Де черпаєш натхнення?

Василь Пиріг: – Натхнення буває ніби поруч. Напевне воно обирає тих і в ті моменти, хто готовий його прийняти. Є шанси, що з ним можна пробувати подружитися і навчитися співпрацювати, тоді воно приходитиме частіше, коли буде в ньому потреба. Коли в мене є відповідний стан-настрій, натхнення приходить само, спонтанно. Може завітати на 20 хвилин протягом доби, а якщо потрібно, я можу попросити його затриматися і на 20 годин. В такі моменти мені подобається співпраця з ним, бо народжуються доволі цікаві творчі плоди.

Які найближчі творчі плани, ідеї?

Василь Пиріг: – Ідеї, якщо вони поки що відсутні, то можуть народитися… Наразі, мало з цих моїх ідей пов’язані з поезією. Мабуть, я утримаюсь від їх озвучення, оскільки для ідеї може бути доцільним пройти певний час дозрівання, щоб стати реальною. Часто на цьому шляху дозрівання, до певного моменту, є доречним, щоб її супроводжувала мовчазливість.

Чим, на твою думку, Україна відрізняється або не відрізняється від Італії?  

Василь Пиріг: – На мою думку, між Україною та Італією є певний зв’язок і спорідненість в декількох планах. І тут справа не тільки в історичних паралелях, мелодійності і глибині  наших мов, творінь наших митців, схожості краси природи чи деякої архітектури або смачної кухні. Справа ще й в акценті сприйняття важливості історичної місії наших націй у співіснуванні в Новій Епосі, яка вже настала. Нова Епоха, в моєму розумінні, це період розширення вектору сприйняття людьми Світобудови. Це сприятливий час для привідкриття завіс, збору жнив своїх «посівів», розвитку екологічних, медичних та інших технологій з врахуванням цих знань… Схожий Вітер Справжності дме в наших країнах. В якомусь плані, я почуваюся тут, як вдома.     

Чим є для тебе Україна?

Василь Пиріг: – Багато чим. Це гарна Богом обрана земля, яка в даний період перебуває в своєму важливому історичному процесі, що відіграє ключове значення для себе і для всього людства. Руками України Бог показує, що Він тут головний, а для Нього – все можливе. І хай зараз у нас доволі жорсткі часи, але пройде певний період… і після найтемнішої ночі настане Світанок, після зими прийде Весна, після смерті – Воскресіння… Народитися в цей час і бути українцем – це особлива Божа благодать і місія, яку варто розпізнавати в собі багатьом, для кого є пахучою його власна внутрішня еволюція і розквіт України.      

Про що мрієш?

Василь Пиріг: – Про зустріч з Світанком і Справжньою українською весною… А також, про примноження зрілості поглядів в деяких впливових осіб цього світу стосовно того, що зараз коїться між московією та Україною. Оскільки публічні заклики й намагання до примирення з тим, хто агресивно і дуже зло нападає, щоб обікрасти і вбити – чи є в такому намаганні (я про намагання помиритися) якийсь глузд і притомність? Може значно тверезішим було б шукати ефективніші способи, як допомогти Україні себе відстояти і видворити нападника з її території ?

Що побажаєш українцям в Україні та українцям в Італії?

Василь Пиріг: – Бути сповненими мудрого оптимізму і на крилах працелюбності продовжувати боротьбу як у напрямку внутрішнього розквіту, так і в напрямку відстоювання й відродження Українського Сонця. Пам’ятаймо, що спокуса здатися буде особливо сильною незадовго до перемоги. В одному з віршів мені прийшли такі рядки:

Коли ж дійдем – зустрінем ранок,

Що прийде на святі руїни…

Де була ніч – зійде Світанок

У славі про Героїв України!

Тому на завершення, я б хотів звернутися до всіх українців словами Героя України Тараса Матвіїва, про якого ми з вами вже згадували: «Будьте гідними ранкового Сонця!».

Слава Героям України!

Через російське повномасштабне вторгнення в Україну пані Ірина мусила, як і мільйони інших українців, шукати прихистку за кордоном. Наразі живе у невеликому місті Кіоджа поблизу Венеції, проте думками – на Київщині, в рідному Мощуні.

Там залишився рідний дім, пошкоджений ворожими снарядами та розграблений російськими зайдами.

Сьогодні Ірині Гертнер виповнилося 40 років. Такий ювілей і за інших часів є своєрідним маркером для першого підсумування прожитих років, а за умов війни, що пройшлася буревієм по всіх життєвих планах і мріях, і поготів.

Ми запропонували пані Ірині в день 40-річчя поділитися власними життєвими підсумками, в тому числі досвідом життя в Італії.

Ірина Гертнер: – Досить неочікувано було отримати пропозицію підбити підсумки: року, останніх подій та усіх 40-ка років життя. Внутрішні відчуття в мене завжди відрізнялись від паспортних даних, і якщо в Україні це було трохи дивно, то в Італії – я у цьому сенсі «свій серед своїх», «одна з тієї 40-річної молоді». Хіба що тут у сорок жінки лише визначаються, виходять заміж або ні, будують кар’єру або вчаться, народжують дитину, ну максимум двох або ні.

Наявність у мене трьох різновікових дітей: від 4-х до 17-ти років, викликає в італійок шок, а в італійців захват. Я цілком комфортно почуваюся у своєму материнстві. Українки моєї генерації набагато більше за стилем виховання схожі на європейок, аніж на росіянок. Наприклад, ми – толерантні мами з безумовною любов’ю, сприйняттям і сприянням власним дітям, дещо гіперопікою, глибоким залученням у життя дітей. Це дуже співпадає з італійським материнством. Мені максимально комфортно у своїй ролі тут, і я отримую безліч компліментів щодо свого зовнішнього вигляду поруч зі своїми хлопцями.

–  Які ваші враження від зовнішності та стилю життя італійських жінок?

Ірина Гертнер: – Я дечому вчуся в італійок. Вони дуже впевнені у собі і своїй красі, до 45 років мало хто взагалі замислюється над процесами старіння, і лише потім можуть починати щось із цим робити, але частіше – нічого. Це щасливі жінки, впевнені у своєму майбутньому, завдяки законодавчій базі сімейного права. Вони живуть в задоволення, вдягаються комфортно, але не без елегантності, за бажання професійно реалізуються, відкриті до спілкування, сповнені життям, нікуди не поспішають, не бояться бути розкутими, веселими, шумними, яскравими, оскільки про недвозначні натяки не може бути й мови. Вони із задоволенням смачно їдять та п’ють добре вино. Обирають для себе якісні речі, хороші парфуми. Я із захватом переймаю звички ставитися до себе і свого тіла із повагою та надзвичайною любов’ю, і вплітаю їх у власне натуропатичне ставлення до здоров’я та вроди. А також вчу цьому своїх учениць з йоги.

– До речі, про йогу. Знаємо, що ви є авторкою власної методики YOGA Femina. Скільки часу взагалі займаєтесь цією діяльністю і чи практикуєте йогу в Італії?

Ірина Гертнер: – Насправді йога – моя найулюбленіша робота, я в традиції майже 20 років, і понад п’ять років – сертифікована трилінгварна викладачка. У Києві я заснувала власну школу з авторською методикою. В Італії я впевнено крокую до своєї професійної реалізації, вчу італійську мову і пишу нові освітні програми з йоги для жінок. А ще я зрозуміла, що мої учениці у різних точках світу – це не просто «клієнти», це справжня величезна родина, коло підтримки й сили, яке постійно зростає і веде рахунки на сотні. Після шоку евакуації я не мала сил викладати, в мене майже зник голос на два місяці, але саме мої дівчата просто змусили мене повернутися до викладання. Я вдячна за ці повідомлення та дзвінки, і надзвичайно ціную їхню роль у своєму житті.

– А як же поезія? Чи пишеться вдалині від Батьківщини?

Ірина Гертнер: – Вірші – це улюблене мистецтво для самовираження, найзручніший інструмент проявлятися в соціумі, проте не робота. Навіть комерційно успішні видання книжок поезії, на жаль, у сьогоднішніх умовах, є теж лише приємним бонусом і способом фандрейзингу на потреби ЗСУ.

Так склалася доля, що ми виїхали до Італії в березні 2022 року, виїхали разом, вп’ятьох. Мощун, село під Києвом, у якому ми проживали останні два роки у власному прекрасному будинку, потрапило під ворожі обстріли вже 24 лютого під час захоплення Гостомельського аеропорту, а згодом впродовж місяця було щитом столиці. Зі звільнення Мощуна через місяць офіційно розпочалася деокупація Київської області, але 80% житла у селі було зруйновано. На жаль, сильних пошкоджень і руйнувань зазнав і наш будинок, потім він був розграбований, все це унеможливило наше швидке повернення. Був зруйнований і клуб, директоркою якого я працювала до війни.

Впродовж місяця після виїзду я координувала евакуацію жителів Мощуна силами ТРО та військових, і тому обійшлося без таких масових жертв серед цивільного населення, як у Бучі чи Ірпені. Критична ситуація та наше непопулярне рішення щодо виїзду за кордон дозволили виявити справжніх друзів серед тих, хто такими називався, відчути підтримку і плече рідних, а також знайти нових друзів серед зовсім незнайомих людей у колись чужій країні.

– Як складається життя в Італії?

Ірина Гертнер: – Ми почали вилаштовувати наше життя в умовах тимчасового захисту гостинної Італії. Звісно, впродовж цього року ми стикалися із різного роду складнощами, які зрештою достатньо успішно долали й продовжуємо долати. Найбільшою проблемою стала неможливість чоловікові працювати за освітою, оскільки він в Україні був відомим у своїх колах дизайнером інтер’єрів, архітектором, проєктувальником та виробником меблів. На жаль, в Італії більшість з його знань та навичок потребують підтвердження і навіть щорічного ліцензування. Тим часом він вчить мову та працює конструктором на виробництві.

Діти вчаться у різних навчальних закладах відповідно до віку. Вони вже непогано говорять італійською і встигли знайти перших друзів. Старший та середній сини опановують шосту та п’яту мову відповідно та визначаються з подальшим напрямком навчання.

– В яких умовах живе ваша сім’я зараз?

Ірина Гертнер: – На сьогодні ми живемо у гостьовій квартирі від соціального кооперативу «REM» у місті Chioggia Кіоджа, на березі моря. Ми дуже вдячні цьому кооперативу за підтримку та допомогу в адаптації до італійського соціуму. День за днем ми все більше стаємо на ноги. Дивимось вперед все менше з острахом і все більше з надією.

Я щодня відчуваю у серці вдячність італійцям за шанс врятувати моїх дітей. Родини Кавілья і Каддео, Альпіні Тревізо та жіночки з «Ла Рондіне», чудовий «REM» і багато-багато інших зробили свій внесок у те, щоб ми не розчарувалися у рішенні приїхати саме сюди. Бо Італія – геть не найлегший варіант для еміграції.

– А в Італії у який спосіб допомагаєте Україні боротися з ворогом?

Ірина Гертнер: – Використовуємо будь-яку найменшу можливість бути корисними українській перемозі: беремо активну участь у проукраїнських заходах, виступаємо з усіх доступних платформ та ЗМІ. Я долучаюся до творчих проєктів і поетичних заходів. Активно донатимо на ЗСУ, беремо участь у гуманітарній допомозі, як загальній, так і адресній – родинам зруйнованого Мощуна. Використовуємо м’які, але ефективні методи привернення уваги європейців до війни в Україні, в тому числі власним прикладом, знайомствами, розмовами, поясненнями. І, за можливості, намагаємося знижувати тягар навантаження нашої родини на бюджет Італії.

– З чим підійшли до власного 40-річчя?

Ірина Гертнер: – Щодо висновків, вони наступні. Без перебільшення, напад РФ зламав наші життя. Ми втратили не лише омріяний будинок, звичні умови життя, роботи, бізнес, можливості зустрічатись з друзями та рідними, любий серцю Київ, і все, що створювало нашу щасливу буденність. Ми втратили звичні сенси і вектори, сталу самооцінку. Але нам пощастило не втратити віру та любов, ми не розгубилися, і зрештою, це не зламало нас самих. Три дні в холодному підвалі під обстрілами «градів», виїзд у машині під звуки канонад позбавили мене більшості комплексів, страхів та зайвого. Залишилось просте. Бажання просто жити, бачити своїх дітей здоровими та не голодними. Відчувати себе коханою і кохати. І ніколи більше не чути звуків пострілів і вибухів довкола. І звісно, бути потрібною.

– Що побажали собі в день ювілею?

Ірина Гертнер: – Першочергове побажання собі, українцям та світові – це українська перемога. Але я не романтик і чекати її з дня на день – це важкий марафон на виснаження. Ми маємо навчитися жити так, як обрали, там, де склалося. Жити! Ну, звісно ми втомилися від кочового способу життя. Хочеться дати дітям трохи стабільності, впевненості, вималювати азимути і рухатись ними. Хочеться дати батькам трохи спокою і підтримати їхнє підірване здоров’я. Так, мої мрії більше схожі на задачі.

– Все ж таки поділитеся своїми мріями?

Ірина Гертнер: – Нездійсненні мрії – про довоєнну Україну, живих уже полеглих героїв та зцілених вже закатованих дітей, про гарантії безпеки для кожної сім’ї в Україні – мріяти безглуздо. Це вже наша матриця, у якій нам жити далі. Тому я мріятиму і молитимусь про толерантність та взаємоповагу українського суспільства, мир в серцях героїв і простих українців, які заплатили за цю війну найвищу ціну, про злагоду в сім’ях, про совісне демократичне проєвропейське керівництво України – вже сьогодні, а також після перемоги.

Мріятиму про Україну, яка надихатиме не на щемливі вірші чи сльозні пісні під бандуру, а на тріумфальну поезію. Мріятиму про світле натхнення для творчості. Мріятиму про світ, який навчиться вилаштовувати свою архітектуру без перемелювань життів у жорнах історії. Мріятиму про те, щоб пам’ять народу працювала на його мудрість і сталий розвиток, щоб така гірка пігулка війни вилікувала електоральну більшість від інфантилізму та захопленням популістизмом, імперіалістичними ідеями сусідів тощо. Я мріятиму про ту самостійну та сильну Україну, на вівтар незалежності якої покладено так вже так багато.

Додамо, що сьогодні, в день ювілею, Ірину Гертнер накрила ціла лавина привітань – і не лише з України, а й з Італії та інших усюд. Ми радо приєднуємося до всіх щирих побажань. Ось лише декілька з них👇

Марина: З Днем народження, Іро! Твоя присутність у моєму житті – один із найкращих дарунків всесвіту, за який я безмежно вдячна. Ти ділишся не лише знаннями й практичним досвідом, а й стверджуєш краще у мені!

Дар’я: Іро, неймовірно дякую, що ти є у нас! Любові, здоров’я, твоя доброта повернеться тобі стократно!

Наталі: З Днем народження!… Нехай збувається, все те, про що мовчиш, але пошепки молишся!

Інна: Ви даруєте силу та стійкість іншим, нехай це буде і навзаєм! Обіймаю вас через відстань і кордони теплом свого серця!

Наталія: Дякую за вашу доброту, увагу та підтримку! Міцного вам здоров‘я, благополуччя у родині і здійснення всіх мрій! Стійкості, терпіння! Мирного неба!

Сама ж ювілярка зичить усім друзям, а також шанувальникам її таланту, щоб скоріше запанував мир і щоб всі люблячі серця були якщо не разом, то на відстані витягнутого крила літака.

У ньому пан Арестович відповідає на запитання Михайла Вовчика, громадського і політичного діяча, який раніше проживав в Італії, а зараз займається волонтерською діяльністю в Україні.

«Мав змогу поспілкуватись з Олексієм Арестовичем під час офлайн інтерв’ю. Обговорили декілька питань, які найбільше цікавили», – повідомив автор проєкту.

Додамо, що це інтерв’ю розміщено на YouTube в рамках нового проєкту Михайла Вовчика «Un caffè da Misha».

Коли закінчиться війна, що буде після її закінчення, чи відстояла б Італія схожий напад, якою є позиція Ватикану щодо масштабної війни росії проти України – ось лише кілька тем, про які йшлося у розмові.

Відповів Арестович і на такі запитання, як «чи є Володимир Зеленський хорошим президентом?», «чи готова Україна до Європи, а Європа до України?» та інші.

Зауважимо, що більшість засобів масової інформації, використовуючи матеріали цього та попереднього інтерв’ю, зазначають першоджерела інформації. Водночас є й такі, що «забувають» це робити. Зокрема, йдеться про Telegram-канал «ТСН Новини».

У контексті цього нагадаємо про корисність навички вказування гіперпосилання на першоджерела чи інформацію, агреговану з інших медіа. Це убезпечить ЗМІ від порушень базового стандарту достовірності інформації, а також зниження авторитету та довіри серед цільової аудиторії.

Скориставшись приїздом Олексія Арестовича до Риму, ми зустрілися з ним, щоб розпитати про враження від Італії, а також з’ясувати його думки про низку «українських питань» у контексті Італії та Євросоюзу.

Дізналися, що наш співрозмовник асоціює Італію з красою та естетикою, а також з веселими і цікавими людьми. Улюбленою стравою італійської кухні вважає risotto ai frutti di mare. А ще йому до вподоби подорожі, тому мріє об’їхати весь світ і не один раз, але… Але каже, що спочатку треба виграти війну.

– Якщо говорити про Італію в контексті України, чи достатньою, на вашу думку, є підтримка з боку італійського уряду?

О. Арестович: Насправді підтримка італійського уряду народу України надзвичайна – більше, ніж ми могли очікувати. Мова йде мабуть уже про мільярди євро. В Україні була з візитом прем’єр-міністр Італії, що також свідчить про підтримку. А ще і фінансова допомога, і військова допомога. Одні лише комплекси протиповітряної оборони дуже багато чого вартують, адже вони здатні збивати балістичні цілі, які є основною загрозою для України.

– Як ставитеся до заяви Сільвіо Берлусконі про те, що якщо б Україна на чолі з Зеленським перестала нападати на «автономні республіки», то війни б не було?

О. Арестович: Я читав багато висловлювань Сільвіо Берлусконі, але я думаю, що кожна людина має власний погляд на речі. Він обумовлений її картиною світу, що формується різними чинниками. І особиста дружба з путіним безумовно впливає на цю картину. Вважаю, що це викривлений погляд на дійсність – це зрозуміло будь-якій раціональній людині. Залишаю пану Берлусконі його право на свободу слова, на свободу думки.

– Чи достатньою, на ваш погляд, була реакція Ватикану та Папи Римського на війну в Україні?

О. Арестович: Папа Римський думає періодами в сотні років і опікується півтора мільярдами католиків у світі. Тобто він дивиться з дуже високої позиції, що є не дуже зрозумілою до кінця, наприклад, українцям, які дивляться з точки зору свого дому, який атакує ворог. Тому Папа має бути обережним, висловлювання його являються дуже поміркованими. Він закликає до миру. І було б дуже дивним, якби він закликав до війни, правда?

– Чим довше триває війна, тим більше світова спільнота хоче її завершити. Вже багато країн пропонують свої посередницькі функції та свої варіанти миру. Чи вважаєте ви, що Україну можуть примусити піти на територіальні поступки?  

О. Арестович: За результатами останніх опитувань, 89% українців будуть битися навіть якщо росія застосує ядерну зброю. У нас є повний консенсус народу та влади, в нас є повна підтримка міжнародного співтовариства. Президент США Байден сказав, що підтримуватиме Україну стільки, скільки буде потрібно для повної перемоги. Тому ніхто не здатний примусити нас до переговорів, тим більше з путіним.

– Як ви вважаєте, що означає перемога для України? Що Європа повинна для цього зробити?

О. Арестович: Перемога для України – це вихід на міжнародно визнані кордони 1991 року. Що Європа має зробити для цього? Продовжувати підтримку – фінансову, військову, моральну, політичну, медіапідтримку. Тому що ми б’ємося за всю Європу, бо якщо Україна програє, у Європи почнуться такі самі проблеми, як у нас із росією. Тільки проблеми ці будуть більше, адже на боці росії буде грати поневолена Україна, а це означає різке збільшення російських ресурсів. Тож і Європі стане набагато важче, тому Європа б’ється за себе.

– На ваш погляд, чи готова Україна до асоціації з ЄС?

О. Арестович: Я думаю, що так, давно готова. Ми готові за цінностями, а протокольні процедури і нюанси – це вже справа техніки. До Євросоюзу приймали і прийняли чимало країн, які, мені здається, менше були готові до вступу, ніж Україна зараз. Нагадую, що українці – це єдина європейська нація, яку зараз вбивають за прапори Євросоюзу. Це саме по собі вже щось означає.