Про це йдеться на офіційному сайті Муніципалітету 7 міста Мілана.

«Три роки тому, коли почалась війна я був в Італії із показом фільму «Хто ми? Психоаналіз українців». Цьогоріч ще один показ. Хто в Мілані приходьте, фільм не втратив своєї актуальності, а лише здобув», – переконаний Олександр Ткачук.

Режисер цього фільму, Олександр Ткачук (Мамай), нині захищає Україну на фронті. Він проїхав тисячі кілометрів, побувавши в багатьох регіонах Батьківщини, щоб задокументувати історії героїв фільму – українців різних професій і видів діяльності, які є носіями різних точок зору, тобто зріз сучасного українського суспільства.

Тож вийшов документальний фільм про колективні травми українського народу та про те, як їх подолати, щоб Україна стала успішною країною.

Показ у Мілані фільму «Хто ми? Психоаналіз українців» – це ініціатива, яку просуває Асоціація «Ucraina Più – Milano APS» у співпраці з продакшн-компанією «Mamay Media» за підтримки Муніципалітету 7 та Генерального консульства України в Мілані.

«Хто ще не бачив фільм «Хто ми? Психоаналіз українців» режисера Олександра Ткачука? Подивіться самі, поділіться зі своїми італійськими друзями, організуйте показ у вашій громаді, обговоріть усі моменти фільму, щоб знайти те, що нас, українців та італійців, може об’єднувати», – порадила українцям в Італії очільниця Асоціації «Ucraina Più – Milano APS»  Ірина Луць.

Творці фільму зазначають👇

«Наша колективна підсвідомість керується психотравмами минулого, а у нас за 20 століття їх сталося чи не найбільше в Європі. Перша і Друга світові війни, Голодомор, розстріляне відродження, репресії і тотальний контроль понад 70 років під час окупації комуністичним режимом. Це не просто трагічне минуле, це колективна психологічна травма, яка передалась нам сучасним поколінням українців, і яка не дає змоги вийти на новий рівень суспільного і державного розвитку. Це проявляється фактично у всіх сферах життя: скільки ми їмо, як створюємо бізнес, як заощаджуємо і думаємо про гроші, як виховуємо дітей, як будуємо домівки, як обираємо і владу і як до неї ставимося, як ми спілкуємось одне з одним і зрештою як ми бачимо своє майбутнє. Документальний фільм «Хто ми? Психоаналіз українців» – це колективний сеанс психотерапії у формі кіно, за час перегляду якого ми маємо згадати, що сталося і зрозуміти як це на нас вплинуло. Ми маємо опрацювати наші травми, аби стати здоровою і успішною нацією. І це лише перший крок».

«Ми маємо опрацювати наші травми, аби стати здоровою і успішною нацією. І це лише перший крок», – зауважили у продакшн-компанії «Mamay Media».

Нагадаємо, що на Сицилії 22 лютого відкриють фотовиставку про три роки війни та героїчний спротив України.

Раніше ми повідомляли, що в Мілані стартує цикл літературних зустрічей про сучасну українську поезію.

Документальна стрічка зображує життя в Україні впродовж перших двох років повномасштабного вторгнення росії, зафіксувавши зміни в суспільстві, яке долає шлях від паніки перших тижнів великої війни до прийняття смерті й руйнувань, які зрештою стають трагічною нормою для українців.

«Участь у Венеційському фестивалі відкриває шлях до ширшої аудиторії, фільм побачить більше людей і ми зможемо поширити безкомпромісні меседжі про війну та російський терор. Фільм створено таким чином, щоб спонукати глядача відчувати», – розповіла Ольга Журба.

За словами творців, фільм «Пісні землі, що повільно горить» складений з місць, людей, рідкісних діалогів, виразних звуків і тиші, що поволі оприявнюють трагічну хронологію нормалізації відчуття війни в суспільстві. На тлі колективної катастрофи нове покоління українців прагне уявити майбутнє.

Додамо, що нова авторська документальна стрічка Ольги Журби входить до офіційної програми Венеційського кінофестивалю.

Ольга Журба взяла на себе одразу кілька функцій. Вона і сценаристка, і кінорежисерка, і режисерка монтажу (разом з Міхаелем Ааглундом).

Музику до кінострічки створив композитор Ярослав Татарченко. Свій важливий внесок зробили й гурт операторів – Володимир Усик, Вʼячеслав Цвєтков і Михайло Любарський, а також звукорежисер Василь Явтушенко та продюсерка Дарʼя Бассель.

Раніше ми розповідали, як на 80-му Венеційському кінофестивалі влаштували «Український день».

До теми: Український фільм в Італії отримав чотири нагороди.

У майже повністю заповненому залі засідань Палати парламентських груп Італії, де відбувався показ фільму, були присутні багато представників українських асоціацій, журналістів, діаспори, а також депутатів італійського парламенту, небайдужих італійських друзів та інших уповноважених осіб. Показ відбувся за сприяння Посольства України в Італії і Палати депутатів Італії.

Перед показом фільму до глядачів звернувся голова окупованого міста Маріуполь Вадим Бойченко. За його ловами, в результаті 86-денної оборони міста і під час наступальних дій путінських окупантів, було знищено понад 50% всієї інфраструктури міста, практично кожен другий будинок зруйновано, а десятки тисяч громадян вбито.

Маріуполь обстрілювали зі всіх можливих систем залпового вогню. І досі у полоні на московії залишається дуже багато українських захисників, які знаходячись на металургійному комбінаті «Азовсталь» – останній фортеці міста, в повному оточенні до останнього наказу тримали героїчну оборону.

«Це фільм про трагедію, яку неможливо пробачити», – підкреслив пан Вадим Бойченко.

Він зазначив, що завдяки неймовірним подвигам українських захисників 6 березня 2022 року Указом Президента України Маріуполю було присвоєно почесну відзнаку «Місто-герой України».

Головна місія фільму, як зазначає його автор Мстислав Чернов, це розповісти світові не тільки про те, що було в Маріуполі, але й про те, що відбувається в Україні просто зараз. Від початку окупації московією Криму та Севастополя минуло 10 років, а повномасштабна війна триває вже 735 днів.

Крім мера Маріуполя Вадима Бойченка, з української сторони фільм представляла українська військовослужбовиця, парамедикиня, волонтерка Юлія Паєвська (псевдо «Тайра»), яка нагороджена відзнакою Президента України «За гуманітарну участь в антитерористичній операції», орденом «Народний Герой України», медалями «За сприяння Збройним Силам України» та «Захиснику Вітчизни», нагрудними знаками «Знак пошани» та «За заслуги перед Збройними Силами України».

Відомо, що 16 березня 2022 року, під час облоги Маріуполя, Юлія потрапила у полон до московії й була звільнена через три місяці – 17 червня 2022 року. 

«Це нагадування і пересторога для інших країн Європи, кордон якої проходить зараз не там, де закінчуються кордони Італії чи Польщі, а там, де проходить лінія зіткнення…», – такими словами завершила свій виступ Тайра.

Фільм «20 днів у Маріуполі» уже отримав понад 20 різноманітних нагород, зокрема, премію британської академії кіно і телевізійних мистецтв «BAFTA» у номінації «Найкращий документальний фільм». У цій же категорії стрічка номінована на премію «Оскар», церемонія нагородження якої відбудеться 11 березня цього року в Голлівуді.

«Я прокинулася зранку і зрозуміла, що це війна», – говорить у фільмі маленька дівчинка, перебуваючи у підвалі будинку в перший день повномасштабної війни. Реальні жахливі кадри тих подій, що задокументовані у цьому фільмі, важко дивитися без сліз та ненависті до окупантів. Всі звірства, які чинили путінські найманці в Маріуполі, будуть ще довгий час стояти перед очима всього світу.

Цей фільм допомагає ще більше відкрити очі на всю сутність загарбницького наступу московії, мета якого – не просто знищити Україну й усе українське, а зробити це в якомога жахливіший і відверто диявольський спосіб.

Наївністю є також думати, що Україною агресор здатен задовольнити свої імперські амбіції. Мета у путіна набагато масштабніша та давно вже всім відома. І єдине, що заважає йому в досягненні цієї мети – це волелюбність української нації, яка героїчністю та жертовністю своїх кращих синів і дочок тримає удар та є своєрідним «щитом Європи».

Варто завжди пам’ятати, якою ціною дається Україні кожен день такого стримування ворога, і робити все залежне, щоб допомогти Україні не лише вистояти у цій війні, а й відвоювати всі свої території та відновити свою потужність, в першу чергу військову.

Отже, фільм «20 днів у Маріуполі» – це також заклик і прохання про допомогу до всього вільного світу, акцент якого полягає в тому, що допомагаючи нам, ви допомагаєте, в першу чергу, собі. Тому, якщо ви хочете, щоб кадри з цієї стрічки так і залишилися лише у вас на екранах, а не стали реальністю у ваших містах, потрібно робити все від вас залежне для допомоги Україні.

Також, хотілося б подякувати Італії, що вона є однією з тих свідомих країн, яка активно підтримує, допомагає та сприяє зміцненню військової та економічної потуги України та підтримує українців, які тимчасово проживають на її території.

По завершенні фільму, глядачі ще тривалий час перебували під мовчазним враженням та зі сльозами на очах. І лише Гімн України, який хором заспівали усі присутні, дозволив відновити стан натхненності та гордості за свій народ та свою Батьківщину.

Завершимо розповідь про цю подію словами Ліни Костенко: «А ви думали, що Україна так просто. Україна – це супер. Україна – це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни!»           

Слава Героям України! Слава Україні!

Нагадаємо, що в Італії скасували дозвіл на пропагандистську виставку росіян про Маріуполь.

Раніше ми повідомляли, В Італії показали документальний фільм про Маріуполь.

Також чиайте: В Італії переклали вірші поетеси з Маріуполя, презентацію влаштують у 10 містах.

Подія відбулася в рамках відзначення Дня Незалежності України. Про це повідомили в Міністерстві закордонних справ України.

«Маріуполь. Невтрачена надія» показує війну Росії проти України очима простих людей, які прожили у Маріуполі перший місяць вторгнення. Стрічка побудована на щоденниках маріупольської журналістки Надії Сухорукової: вона нотувала те, що бачила навкруги себе у цей час», – інформують у OUP Documentary.

Загалом цей документальний фільм показали в кількох десятках країн світу. Щоби глядачі відчули спорідненість і солідарність із постраждалими маріупольцями, для показів обрали міста чимось схожі на український Маріуполь – донедавна квітуче, а нині зруйноване росією місто, чи його міста-побратими.

Отже, місто Савона, що розташоване на півночі Італії, для показу фільму про Маріуполь було обране невипадково. По-перше, в обох цих містах важливе місце для економіки мають порти та перевезення вантажів. А по-друге, італійська Савона понад 30 років є побратимом українського Маріуполя.

Стрічка «Маріуполь. Невтрачена надія» є документальним свідченням мешканців міста, простих людей, у чиї життя увірвалась війна. П’ятеро містян, які пережили у Маріуполі перший місяць вторгнення росії, розповідають про те, що вони бачили, що відчували, як приймали рішення всередині війни.

«Документальний фільм «Маріуполь. Невтрачена надія» дозволить іноземним глядачам побачити російську агресію очима її безпосередніх свідків. Ми працюємо над тим, щоб світ бачив справжнє обличчя рф і не зупинимося, допоки останній російський солдат не залишить нашої землі, а винні в агресії та злочинах будуть покарані», – обіцяють в МЗС України.

Про те, як знімався фільм «Маріуполь. Невтрачена надія», розповіли в OUP Documentary. Зокрема, журналістці Наталці Кружиліній довелося зробити більше сотні телефонних дзвінків у пошуках героїв стрічки – з проханням розповісти про те, що відбувалося в Маріуполі.

«Але один за одним люди відмовлялися. Хтось боявся за своє життя та життя рідних, які лишилися або в Маріуполі, або виїхали до росії. Хтось не бачив у цьому сенсу. Хтось не хотів виносити своє горе на люди… Тому всі герої нашого фільму – нереально круті», – пояснила журналістка.

За словами Наталки, під час підготовки до інтерв’ю з маріупольцями, довелося довго міркувати – як побудувати бесіду, щоб людина і відверто розповіла про все, що коїлося в Маріуполі, й, одночасно, не змусити її знову переживати той жах, який там відбувався.

Однак усі її занепокоєння виявилися даремними – люди самі хотіли розповісти про пекло, яке їм влаштували російські військові.

«Хоча Ксенії вартувало чималих зусиль, щоб наважитися розповісти на камеру про смерть сина. А Юлі, яка народжувала під авіабомбами, складно було підбирати слова, щоби описати свій стан. Надя за словами ховала страх збожеволіти. І саме тому їхня розповідь має велику цінність. І саме тому про це має знати весь світ… У цьому фільмі – робота нас всіх, робота на перемогу», – зазначила Наталка Кружиліна.

Раніше йшлося про те, що Італія допоможе Україні відновити будівлю драмтеатру в Маріуполі.

Про це стало відомо від режисера цієї стрічки Зази Буадзе, який днями на своїй сторінці у Facebook розмістив світлину, зроблену в останній знімальний день.

«Umbrella Sky. Останній знімальний день. Вілла Грок. Імперія, Лігурія, Італія», – підписав фото Заза Буадзе.

«Umbrella Sky» – міжнародна повнометражна кінострічка, зйомки якої відбулися в Україні та в Італії.

Цей фільм про те, як в Італії помираюча українка заповідає своєму синові Мікеле (у виконанні Сімоне Коста) розвіяти свій прах на вежі в її рідному селі в Карпатах. Та коли він приїхав туди, побачив, що вежа давно вже зруйнована.

Тож, щоб виконати останню волю матері, молодик взявся відновлювати вежу. До того ж, з’ясувалося, що в цьому українському селі живе його дід Михайло (у виконанні Богдана Бенюка) – колишній клоун на ім’я Буба.

Стосунки Мікеле та Михайла супроводжуються низкою дивних подій, що перетворюють серйозні справи на трагікомедію і назавжди об’єднують колись розділені долі діда та онука.

Спершу кінострічку знімали в Україні – на Верховинщині, а завершили на півночі Італії – між Генуєю та Імперією в регіоні Лігурія.

Фільм «Umbrella Sky» є копродукцією між Insightmedia Group (Україна) та Saturnia Pictures Srl (Італія). Асоційоване виробництво – Magic Fair LlC від Ксенії Волочковської та Меланії Далла Коста як креативного продюсера, яка також розробила копродукцію України та Італії. Асоційованими продюсерами є Ксенія Волочковська, Меланія Далла Коста та Валентина Калабро.