Знайомтесь – Наталія та Вікторія Ткаченки. Це мати і дочка, які в березні 2022 року змушені були виїхати з України через масштабне вторгнення росії.

Обидві українки приїхали в Італію з Полтавщини, з невеликого міста Горішні Плавні. На початку «великої» війни пані Наталія через складну травму ноги не мала змоги ходити в укриття під час оголошення численних сигналів повітряної тривоги. Після довгих вагань на сімейній раді було ухвалено рішення про виїзд матері разом із дочкою за кордон.

«Це рішення далося нам дуже важко, бо не хотілося залишати рідну домівку в такий час. Італію обрали тому, що бували там багато разів і мова нам добре знайома. Однак проблема полягала в транспортуванні мами, але знайомі запропонували місця в машині. З ними й дісталися Італії», – розповіла Вікторія Ткаченко.

Наталії Петрівні та Вікторії пощастило зупинитися в місті Вальдобб’ядене на півночі Італії. Їх поселили в закладі Гвічардіні / Guicciardini, який із березня перетворився на центр забезпечення прихистку для українців. Через нього пройшло понад 300 українців. Кількість людей постійно змінювалася – інколи тут жили до 100 осіб одночасно, а бувало й по 30-40.

Окрім штатного персоналу, в центрі Гвічардіні працювали волонтери Служби цивільного захисту Італії.

«Через те, що я знаю італійську мову, мене часто просили допомогти в якості перекладачки. Українські біженці не володіли італійською, а італійці не володіли українською, тож я взялася перекладати. Допомагала і з вербальним перекладом, і з письмовим – під час оформлення документів», – пояснила Вікторія.

Дівчина тісно співпрацювала з керівництвом центру, лікарями, а ще з волонтерами – психологом, соціальним працівником тощо. Довелося бувати й у ролі медіатора в лікарнях, у квестурі та інших службах, куди зверталися наші співвітчизники.

«Доні було нелегко, втомлювалась дуже. Цілий день то з психологами, то з юристами, то з соцпрацівниками працювала, щоб українці розуміли, про що з ними розмовляють. Викликали її також до педіатрів, коли ті спілкувались із післяопераційними дітьми та їхніми мамами. Одного разу до 5-ї ранку була в лікарні з онкохворим. Вікторію тут цінують, а сама вона радіє, що має можливість допомагати», – розповіла Наталія Ткаченко.

Пані Наталія попри свою травмовану ногу без діла теж не всиділа. Почала навчати співвітчизників азам італійської мови – те, що сама знала. Викладала, звісно, українською, тож російськомовні українці одночасно й українську вивчали.

Використовувала різні технології вивчення мови, в тому числі пісенну. На щоденні заняття приходили до 20 людей – переважно дорослі.

За словами Наталії Петрівни, на початку занять мовних курсів 90% слухачів мали нульовий рівень знання італійської. Навчалися завзято – завели зошити, конспектували, креслили таблиці, виконували домашні завдання.

З особливим бажанням і теплотою старалися, готуючи завдання «Лист вдячності волонтерові» італійською. Листи писали адресно, розподіливши хто якому волонтеру пише. Потім урочисто вручили їх адресатам, прикріпивши до аркушів маленькі синьо-жовті прапорці.

Волонтери закладу Гвічардіні були дуже зворушені, одразу розмістили ці листи на своїх сторінках у соцмережах. А Тетяна Іщенко, яка віршує, навіть склала італійською подячний вірш. Його написали на плакаті й прикріпили до стенду в закладі.

Один із тамтешніїх волонтерів, сеньйор Реміджіо, проявив особливо турботливе ставлення до слухачів мовних курсів. Він сам створив брошуру «150 корисних фраз італійською» і надрукував, щоби вистачило кожному. А ще склав добірку дитячих віршиків і пісень (слова і ноти). Маленькі українці дуже полюбили 70-річного пана Реміджіо, називали його «наш дідусь».

«На курсах італійської не забували й про українську. Для цього я ввела рубрику «5 хвилин української». Повторювали різні правила, вдосконалюючи мову. Адже більшість біженців – російськомовні, в тому числі діти. Дехто вже гарно спілкується державною», – пораділа за співвітчизників пані Наталія.

Крім цього, Наталія Ткаченко, як досвідчений педагог і музикант, взялася допомагати організовувати дозвілля в центрі забезпечення прихистку для українців.

Дні народження, різні свята та розваги – все, щоби хоч трохи розвіяти смуток, відігнати чорні думки в дорослих і малечі. Співали українських пісень, виходили на природу, грали в різні ігри, вчили батьків розважати своїх дітей.

А ще українців із центру прихистку Гвічардіні запросили до участі в фестивалі джазу «ValdobbiadeneJazz 2022». То була непересічна подія, до якої ретельно готувалися, бо хотіли гідно представити Україну. Окрім репетицій, усією громадою шукали відповідний одяг для виступів. Наталія Петрівна репетирувала з хлопцями пісні, а також сама готувалася до виступу.

«Пісню «Зродились ми з великої години» на сцені виконав Микола Кузюк, акомпануючи собі на гітарі. Цей талановитий хлопець із Херсону, він дуже рветься назад в Україну», – зауважила пані Наталія.

Вікторії Ткаченко довелося вперше випробувати себе на сцені в якості ведучої, а її мати, Наталія Петрівна, виконала кілька інструментальних композицій (джазову та українські народні). Почали, звісно, з Гімну України, а закінчили «Червоною калиною».

На організаторів та глядачів джазового фестивалю «ValdobbiadeneJazz 2022» виступ українців справив неабияке враження. Свідченням цьому були гучні оплески в залі, вигуки «Bravo!», а також слова організатора цього заходу Сільвана Курта для італійського видання «Qdpnews»: «Досить хвилюючим був той момент, коли виступали українські біженці – гості центру, створеного в колишній лікарні Гвічардіні, які запропонували кілька пісень зі свого національного репертуару».

Наразі гостинний заклад прихистку для українців у Вальдобб’ядене закрився, бо припинився потік нових біженців з України. Тих, хто тут проживав, розселили в італійських сім’ях – з урахуванням характерів, професій і потреб.

Вікторія та Наталія Ткаченки з теплотою згадують про волонтерів і працівників закладу Гвічардіні / Guicciardini.

«Соціальний працівник Ірена дуже фахова та відповідальна. Вона намагалася максимально з’ясувати проблеми українців, в тому числі й психологічні. Всім допомогла влаштувати життя на новому місці. Її сестра Маріасолє теж волонтерка. Серед улюбленців наших українців були і сеньор Мауріціо та сеньйор Джанфранко, які вміли і розрадити, і пожартувати. Їхні сонячні посмішки торкали душі всіх. Для кожного вони знаходили тепле слово», – повідала Вікторія.

«Та найголовніший директор центру Мауро Бізетто. Він дійсно крутий, бо дуже людяний, розумний і мудрий, як батько – опікувався кожним, наче своїм родичем. А його дружина Сабріна та син Алекс теж приходили допомагати. У пана Мауро надзвичайно чудова сім’я», – зазначила пані Наталія.

Наразі Наталія Петрівна та її донька Вікторія не полишили волонтерської діяльності. Підтримують у Вальдобб’ядене зв’язок із українцями, які тепер проживають в італійських сім’ях. Відвідують їх, спілкуються, разом ходять на українські акції та мітинги.

Недавно Наталія Ткаченко їздила до австрійського міста Інсбрук. Цей візит відбувся в рамках обміну досвідом українських волонтерів Австрії й Італії.

Наша співвітчизниця в своїй особі представляла волонтерів Італії. Вона розповіла нам, що в Інсбруку діє соціальний центр підтримки українських митців. Там зустрічалася з кураторами центру і самими митцями, дізналася про інші волонтерські проєкти.

Також під час візиту пані Наталія познайомилася з Ігорем Гіндою, який створив «Українську громаду Тіроль» і був одним із організаторів святкування Дня Незалежності України на Вільтені.

Наталія Петрівна розповіла нам, що на святі українські музиканти полонили серця всіх присутніх – не лише українців, а й австрійців. Окрім інструментальної музики, лунали пісні. Серед них і найголовніша – Гімн України, і напевно зараз найвідоміша в світі «Ой у лузі червона калина».

Сама ж Наталія Ткаченко цього дня, знаходячись в Інсбруку, зіграла Гімн України на органі в одному з тамтешніх соборів. У такий спосіб вона привітала Україну та українців із Днем Незалежності.

«Окрім українців, в соборі були присутні австрійці. Вони вітали нас зі святом, промовляючи «Слава Україні». Я вдячна ксьондзу собору Мареку Чієслевському (поляку за походженням) за можливість зіграти на органі Гімн України для всіх українців, які виборюють свою свободу і незалежність!», – сказала Наталія Петрівна.

«Дуже сумуємо за Батьківщиною і віримо в Перемогу. Сподіваємося на мир і відновлення України найближчим часом, якнайшвидше. А поки що всі ми маємо бути сильними і кожен, де б він не був зараз, має допомагати Україні та українцям», – зазначила Вікторія Ткаченко.

Наша сьогоднішня розповідь про те, як зустріли українців і чим допомогли їм на півночі Італії – в місті Вальдобб’ядене (регіон Венето, провінція Тревізо). Для біженців з України там створили гідні умови для перебування – в закладі Гвічардіні / Guicciardini.

Це екс-лікарня, в якій попередні два роки функціонувало відділення, створене спеціально для хворих на Covid. Але від початку березня 2022 року заклад перетворився на центр забезпечення українцям прихистку.

Перші українські біженці прибули до Гвічардіні 1 березня. Від того часу через центр пройшло понад 300 українців. Кількість людей постійно змінювалася – інколи тут жили до 100 осіб одночасно, а бувало й 30-40.

Про це розповів керівник цього закладу Мауро Бізетто, якого самі українці дуже люблять і називають «крутим дядьком». Бо він дуже людяний, розумний і мудрий – як батько, а ще опікується кожним, наче своїм родичем.

«Не думали, що буде стільки людей і такий об’єм роботи. Італійці не знали, куди їх поселити, бо ніхто не був готовий до цього. Але міністерство закордонних справ дало вказівку і ми цим займалися. Навантаження було великим, бо наш регіон є прикордонним», – пояснив Мауро Бізетто.

Він зазначив, що це був перший досвід Служби цивільного захисту. Її представники комунікували з місцевою владою та владою регіону і вже разом вирішували всі питання організації. Префектура, квестура контактували між собою з усіх питань у кожному секторі роботи (документи, медицина, санітарні норми тощо), орієнтуючись на директиви згори.

«Насправді необхідно було вирішувати набагато більше задач, ніж це значилося в паперах. Потрібно було вчитися новому. Українці, дорослі і діти, прибували і вдень, і вночі – налякані і хворі. Обов’язкові тести на Covid усім, поселення й вирішення безлічі побутових проблем. Все слід було робити швидко та якісно – організувати харчування (у тому числі дитяче), іграшки, книжки, засоби гігієни, пральні машини, холодильники, меблі та інше», – поділився Мауро Бізетто.

За словами Мауро Бізетто, меблі для їдальні забезпечив заклад Гвічардіні, побутову техніку закуповували через комунальне господарство та волонтерські організації.

Міська влада й волонтери організували збір коштів і речей – їх приносили люди й привозили приватні організації. За тиждень було зроблено основне, решту доробляли поступово.

«Регіональні та міські структури – квестура, карабінери, поліція – кожен зі свого боку зробив багато для спільної справи допомоги українцям», – зауважив керівник Гвічардіні.

Загалом у місті Вальдобб’ядене організацією прийому біженців із України займалися місцеве соціально-санітарне об’єднання ULSS 2, місцевий орган самоврядування на чолі з мером Лучано Фрегонезе, префектури регіону Венето, Служба національного цивільного захисту (регіон Венето, провінція Тревізо), а також структура Fir SER у Тревізо, яка скоординовувала низку асоціацій:

• Radio Club Quinto Miglio;
• Advanced Technology Rescue;
• Cavalieri dell’Etere;
• Асоціація цивільного захисту в Орсаго;
• Radio Club città di Treviso;
• Nucleo Volontari Montello;
• AVAB з Педероббі;
• Спортивні та культурні асоціації комуни Вальдобб’ядене та сусідніх комун.

«Люди, не маючи грошей, планували кудись переїжджати, тому через різні асоціації організовували збір коштів на квитки, а також на хірургічні операції тим, хто їх конче потребував. Це було не легко, не просто», – додав пан Бізетто.

Також керівник Гвічардіні відзначив злагоджену роботу з лікарнями регіону. Насамперед, йдеться про огляди українських біженців педіатрами та дантистами (їх потребували найбільше) – заради цього застосовували навіть особисті зв’язки.

«Лікарі йшли назустріч, приїжджали навіть уночі. А молоді лікарі-початківці з міста Монтебеллуна запропонували себе в якості як волонтерів», – додав Мауро Бізетто.

За відгуками українців, які перебувають у центрі Гвічардіні, все там влаштовано з розумом і душею – продумано всі деталі побуту й безпеки.

Кожен поверх будівлі обладнаний зручною побутовою технікою. Персонал своєчасно влаштовує прибирання, заміну рушників і постільної білизни тощо.

Є велика ігрова кімната, оснащена розвивальними іграми та іграшками, дитячими комп’ютерами, канцелярським приладдям. Також є багато книжок, серед них і українські, а російськомовних – жодної.

Мауро Бізетто акцентував увагу на тому, що персонал центру намагався задовольнити не лише медичні та побутові потреби українських біженців. Тому дбав про насичення культурного та інтелектуального простору.

«Різні організації пропонували українцям участь у різноманітних цікавих заходах. Зокрема, в міжнародному фестивалі джазу в Вальдобб’ядене, у волонтерській екскурсії до Венеції, у майстер-класі з розпису великодніх писанок тощо. Для команди хлопців-футболістів домовилися про футбольне поле для тренувань», – розповів пан Бізетто.

Окрім персоналу, в центрі Гвічардіні працюють волонтери Служби цивільного захисту. Всі вони мають інші професії та місце роботи, також серед них є пенсіонери. Кожен із них має високі моральні принципи і вважає своїм обов’язком допомагати іншим.

В усіх є посвідчення волонтера, вони проходять навчання. Їхня задача допомагати в різних складних ситуаціях – під час землетрусу, повені тощо. Але зараз вони допомагають біженцям із України, працюючи по змінах 24 години на добу.

Спочатку волонтери ходили в формі, одначе біженці на форму реагують болісно. Тож волонтери врахували це й змінили форму на цивільний одяг.

«Усі вони доброзичливі та чуйні, викладаються по максимуму», – похвалив роботу волонтерів Мауро Бізетто.

Нам стало відомо, що в центрі Гвічардіні приходять волонтерити і студенти. Один із них Алекс – син пана Мауро. До речі, дружина керівника закладу, Сабріна, теж волонтерка.

«Члени родин інших працівників теж допомагають. Настрій, емоції – вони теж лікують ментально», – посміхаючись, сказав Мауро Бізетто.

Про волонтерів центру Гвічардіні ми плануємо розповісти окремо, тому слідкуйте за публікаціями.

А на завершення цієї статті повідомимо, що чудовий гостинний заклад прихистку для українських біженців у Вальдобб’ядене невдовзі має закритися. Адже потік нових біженців з України припинився, а тих, хто тут проживав, майже всіх уже розселили в італійських сім’ях – з урахуванням характерів, професій і потреб.

«Для Служби цивільного захисту такий підхід є інноваційним – професійним і гуманним. Недарма його відзначило регіональне керівництво, бо це може слугувати за взірець для інших структур. А ми зробили все, що змогли. Бажаємо всім українцям миру та щасливого життя», – сказав Мауро Бізетто.