Попри те, що росія весь час намагалася перекрутити його роль в українській історії, українці вважають його Пророком України, символом боротьби проти імперського деспотизму та називають своїм Кобзарем.

З нагоди цієї шевченківської дати в Україні та за кордоном заплановано багато заходів зі вшанування памʼяті великого Кобзаря. Відбудуться вони й в Італії.

Відомо, що 9 березня у місті Падуя відбудеться «Шевченківське свято», яке організовує Associazione «Ucraina Insieme»- «Pereveslo” gruppo folkloristico» за участі дітей української суботньої школи «Барвінок».

Цього ж дня в Мілані 9 березня відбудеться вечір поезії під назвою «Для мене не буде свободи, поки мій народ залишається пригніченим», присвячений 210-річчю від дня народження Тараса Шевченка. Його влаштовує Associazione «Ucraina Più – Milano APS». Вхід вільний, початок о 16:00. Адреса проведення заходу в Мілані: Via Maria Drago, 3, Культурний центр «Ucraina Più Milano».

 10 березня в місті Кардано-аль-Кампо (регіон Ломбардія) італійсько-українська благодійна асоціація «Regala un sorriso_ UKR» організовує літературний вечір під назвою «Кобзар». Він також присвячений 210-й річниці Тараса Шевченка, чиє життя і творчість були і є прикладом для всіх наступних поколінь українців.

«У 21 столітті, у дні коли багатостраждальна Україна кров’ю і життям бореться за свою незалежність, «Заповіт» і геніальні рядки творів Тараса Шевченка є актуальними, як ніколи», – зазначають організатори вечора.

Літературний вечір розпочнеться о 16:00 за адресою: Via Giuseppe Verdi, 13. Sala Consiliare Sandro Pertini «il Cubo».

На захід запрошують не лише українців, а й італійських гостей – аби вони зрозуміли, що нація, яка мала таких класиків, як Тарас Шевченко, має право на свободу і незалежність.

Нагадаємо, як у 2023 році в Шевченківські дні СКУ запустив благодійну акцію #Поборемо.

Також читайте: Італія – нездійсненна мрія Тараса Шевченка.

Йдеться про кінопроєкт «Листи до жіночого часу» («Діалог любові між Києвом і Львовом»). Над ним працюватиме та сама знімальна група, що й над кiнематографiчною драмою-феєрiєю за ще неопублікованим романом Сергiя Савіна «Нелоліта».

«Це режисер Станіслав Литвинов та оператор Михайло Шелест, які є геніями своєї справи і до глибини власної кишені закохані в українську культуру», – повідомив Сергій Савін.

Він розповів, що знімання влаштують на сході і заході сонця, на двадцяти найкрасивіших локаціях Львова і Києва. Це буде діалогом акторів – діалогом про любов і про самотність.

Свій літературний твір «Листи до жіночого часу» Сергій Савін писав сім років. Очікується, що на його основі в липні цього року відбудуться зйомки великого одногодинного кінопроекту, де ці листи «передаватимуть» глядачам талановиті актори.

«Вперше хочу попросити фінансової підтримки на просто надкрутий проект з надкрутими людьми», – написав на своїй сторінці у Facebook Сергій Савін.

За його словами, це – Олександр Кісіль, Яна Колодійчук, Аліна Кондратенко, Єва Сай, Валерія Вівчарик, Яків Басін, Микита Мазур, Карина Моісеєнко, Данило Зіберт, Карина Гуцол, Даяна Пономаренко, Софія Куніна, Анастасія Коротка, Максим Верба, Даяна Кульбіда, Станіслав Щербак, Олександр Петрина, Вероніка Реймер. Всі вони реалізовуватимуть ідею розвитку чутливості та літератури в Україні.

Окрім цих артистів, у кінопроєкті візьме участь сам Сергій Савін, як автор, і ще один відомий український актор, ім’я якого озвучать згодом.

«Дякую наперед за кожну копійку і залишаю тут номер своєї картки: 5167 4901 2078 0995. Савін Сергій Романович», – написав у соцмережі Савін.

Йдеться про мінімальний бюджет зйомок в сумі 20 тисяч гривень, за який поет готовий звітувати. Гроші призначатимуться на оплату роботи знімальної групи, переїзди між містами та на оренду техніки.

«Я і актори готові працювати безкоштовно. На прем’єру запрошу всіх, хто кинув нам свої двадцять гривень – це менше, ніж кава в київському ресторані», – пообіцяв Сергій Савін.

Прем’єру хочуть влаштувати у вересні. Далі проєкт готові підтримати викладачі та студенти всіх київських і львівських університетів.

«Його можна буде побачити в студентських аудиторіях і в YouTube десятки тисяч українців», – пообіцяв поет.

Він також обіцяє, що в титрах кінопроєкту буде написана подяка всім, хто підтримає зйомки сумою від однієї тисячі гривень.

Раніше ми повідомляли про нашумілий трейлер за ще неопублікованим романом Сергія Савіна «Нелоліта».

Нагадаємо, що цей роман ще неопублікований, але за ним вже відзнято кiнематографiчну драму-феєрiю «Нелоліта». Вона незабаром вийде на широкий екран, однак трейлер можна побачити просто зараз.

Перш ніж виконати обіцянку щодо інтерв’ю з Сергієм Савіним, зазначимо, що його поетичний феномен завжди віддзеркалювався біографією, яку йому Бог пише між двома країнами – Україною та Італією.

Поет зізнався, що своїм найщасливішим днем вважає той, коли він писав так, наче говорив з Богом. А було це на озері Альбано в італійському містечку Кастель-Гандольфо, де розташовується резиденція Папи Римського.

– Сергію, знаємо, що ви маєте в планах написати ще одну книгу – про життя українців в Італії. Про що саме йтиметься у ній?

– Ні для кого не становитиме таємниці, що українці тепер – найбільша національна меншина Італії. І я за сім років сотні разів бачив, як вони плакали, ненавиділи і захоплювалися на тій території світу, де вони з одного боку – матері, які опинилися на чужині, щоб допомогти своїм дітям, а з іншого – полонені великою красою і архітектурою громадяни італійського світогляду і ментальних зосереджень. Я планую про це написати, бо не знаю жодного сучасного сильного українського письменника, який би був прикутий до Італії більше, ніж я, а цю книжку має писати літератор, а не просто людина, яка рефлексує  на тему італійсько-українських розбіжностей. Ця книжка буде про любов, але не про руйнівну і пристрасну любов, яку я описую в своїй «Нелоліті», а про любов – матерів, про жіночі дорослі голоси, які моляться за Україну, з італійського материка.

– Чим є для вас Італія?

– Для мене Італія передусім є країною ненаписаних островів зі своєрідними жанрами і вулиць із сюжетами, невластивими українській літературі. Хоч осягнути Італію як Метафору вдавалося і Михайлу Коцюбинському в його новелі «На острові», і Миколі Гоголю в уривкові його роману «Аннунціата».

– А як вперше потрапили до Італії?

– Вперше до цієї країни я потрапив невипадково: це було подібно до того, як в Соборах парафіяни готуються до першої дорослої сповіді. Я до Італії в свої сімнадцять років був готовий – добре знав італійську мову і вивчаючи її з восьмого класу самостійно, уже мав свого улюбленого італійського режисера Бернардо Бертолуччі, вже захопився феноменом такого дивака в італійській літературі, як Габріеле д’Аннунціо. Також я знав напам’ять кілька пісень Адріано Челентано, Тіціано Ферро та Марко Менгоні. В літаку я ще довчив найвідомішу їхню колядку «Tu Scendi Dalle Stelle», яку співали всі – від італійських бамбін до Лучано Паваротті. Тому перший мій крок на італійський землі був не туристичним, а природнім, наче додому на рідний килим ступив.

– У соцмережах ви писали про любов до власної тітки, через яку з дитинства стали захоплюватися італійською мовою, культурою та архітектурною спадщиною. Розкажете про це більше?

– Я говорив про любов до моєї тітки, хоч про цю любов я часто мовчу, бо вона живе за біблійними заповідями і означена словами: «Любов довго терпить і не шукає свого». Мою тітку я люблю нестямно і з одинадцяти років називаю італійським словом «madrina», що в перекладі означає «хрещена мати». Її звати Лариса, вона – чайка (не лише в розуміння перекладу її імені, бо Лара перш за все – чайка мого серця) і це друга найсильніша жінка, яку я знаю після моєї бабусі. Ми любимо з нею заспівати кілька народних пісень, довго в машині під дощем слухати Аль Бано, ходити по галереях Венеції та їсти морозиво з полуницею. Я її дуже поважаю за всі подолані страхи в її великому бентежному житті – вона подібна до тих жінок, які за одну розмову можуть відправити мене в гори і відвезти збирати виноград на Сицилію. Я інколи не встигаю за її швидкістю, тому просто тішуся, що в моєму житті є такий «perpetuum mobile».

– Ще дуже поважаю її подругу-буковинку – Валентину, яка живе в моєму серці ще з першої поїздки в Італію. Вона стала однією з  перших українок в Італії, яка слухала мій роман на своїй кухні, дозволяючи курити. Це для мене було неймовірно важливим, як і для будь-якого літератора, бо дим – це оркестр душі і ненаписаних слів.

– Україна-Італія – у вас навіть магістерська робота з цим пов’язана. Ви самі обрали тему?

–  Мені вручили «диплом Магістра» в Інституті філології КНУ імені Тараса Шевченка за відкриття італійських поетів-герметиків в українському літературознавстві. Цією темою кілька років мене «спокушав» найвідоміший український літературознавець і Шевченківський лауреат Юрій Ковалів. Він знав, що ці поети живуть на Марсі, як і я, і ніхто про них не захоче писати. Хоча це своєрідна революція – написати магістерську про Монтале, Унгаретті та Квазімодо, і , опираючись на теорію самозародження сюжетів, сказати, що в українській літературі в цей самий період були такі ж герметичні поети. Герметизм – це про особливих, це про тих, які творили нову естетику мови і про тих, які живуть в «шахті серця», як влучно це словами означив Б-І.Антонич.

– Знаємо, що ви маєте прихильність до дахів Венеції.  За що їх вподобали?

–  Чи я є прихильником венеційних дахів? Я готовий прихилятися і перед соборами, і перед портами, і перед Гарібальді у цьому великому місті. Там я був щасливий лише раз – із жінкою, яка навчила мене любити і відчувати філософію за межами філософії. Врешті, за межею світу. Роман «Нелоліта: Біблія грішника» насправді починається з того, що читач розуміє, що мій герой похований на венеційному острові-цвинтарі Сан-Мікеле. А цей острів для мене зітканий із любові: саме там я вперше закохався так нестямно в кримчанку, що досі пишу про неї роман, хоча минуло вже більше трьох років, а нас, як карти, розкидало в різні напрямки.

– Кажуть, що ви не уявляєте своє життя  без творчості італійського художника і скульптора Амадео Модільяні. Чим вона близька вам?

– Амадео Модільяні – це італієць, якого зрадила Італія, але який всередині себе не зрадив своєї Батьківщини навіть тоді, коли помирав в холодному Парижі. Усе, що хотів сказати про Модільяні, я сказав самому йому – рік тому на його могилі в Парижі на цвинтарі Пер-Лашез.

– Нам відомо, що ви плануєте провести поетичний вечір у Римі. Чим відрізнятиметься він від тих ваших поетичних вечорів, які проходять в Україні?

– Так, я планую поетичний вечір у Римі – на площі Святого Петра одразу опісля недільного виступу Папи Римського. Це жарт! А якщо серйозно, то я точно знаю, що поетичний вечір у Римі не може бути подібним на вечір у Відні чи Празі, бо це вічне місто. Мені би хотілося на поетичному вечорі в Римі побачити щасливих і усміхнених людей: з дітьми і котами. Думаю, що цей вечір може бути двомовним.

– Вас часто називають українським Єсеніним. Як вважаєте, чому саме так?

– Мене так називають через те, що я поет однієї теми – любові до жінок. І я ним продовжу залишатися, бо лише через любовну лірику можна завоювати серце і час людини, яка читає твою книжку. В Україні для мене гостро стоїть питання: як називати російськомовних, які не збираються вчити українську і вносити її у своє життя. От з ними треба говорити не мовою сили (поки що!), а мовою естетики, що зосереджена в любовній ліриці. Бо кожна сп’яніла жінка на Майдані за моїми спостереженнями  готова слухати поезію Єсеніна, тому я ще трохи готовий не руйнувати про себе цей міф публічно, хоч у ставленні до дітей – ми з Сергієм Олександровичем різні.

– Ходять чутки, що незабаром вийде у світ ваша «книжка на 240 сторінок про любов». Привідкриєте секретну завісу?

– В кінці травня цього року  у київському видавництві «Саміт-книга» вийде моя перша поетична книжка «У чоловічих рукавах: гріхи на вибір», і можливо навіть остання, бо усе, що я хотів сказати про жінок і про любов – я сказав. Двісті сорок сторінок для цього більше ніж достатньо, щоб обрати за кільканадцять років один вірш для внесення до шкільної програми. Хочу подякувати за передмову Юрію Ковалеву, бо він – той, який пише історію української літератури в десяти томах , і справді не має часу думати щось про молодих поетів. Але його передмова на дев’ять сторінок – це максимальна влучність, ерудованість і чіткість. Я готовий читати її вічно, хоча вона і написана в академічному нотному стані.

– Минулого року про вас знімали документальний фільм. Де його можна побачити?

– Дійсно, у 2020 році журналістка проєкту «Стихія», випускниця Інституту журналістики КНУ, Наталія Філон зняла про мене документальний фільм. Він називається «У рукавах Савіна: побачення з поетом». Стрічка ще не виходила досі на широкий екран через закриття кінотеатрів і антикінотеатрів у зв’язку з пандемією, але на YouTube його можна побачити. Наталія колись була моєю студенткою – вивчала італійську мову, але тікала з пар соціальних комунікацій. Ми закохалися в особистості одне одного ще в коридорах університету Шевченка. Інколи я їду до її рідного міста Чернігова лише для того, аби з нею покавувати на веранді садиби Коцюбинського.

– Вже за кілька днів в Україні буде представлена на широкому екрані кiнематографiчна драма-феєрiя «Нелоліта» за вашим іще неопублікованим романом. Напередодні цієї визначної події комусь хотіли би сказати слова подяки?

– Ця кінематографічна драма-феєрія не могла відбутися без найдушевнішого українського режисера Станіслава Литвинова. Він має другу духовну освіту і є моїм особистим священником – тим, хто веде до Бога правильно. Ця подія також не відбулася би без хлопців-операторів – Олега Сологуба і Михайла Шелеста. Вони є тими професіоналами, яким я ночами сповідаюся і читаю вірші.

– І мені дуже хочеться ще сказати правду: я не захоплююся українськими акторами, бо мені це не властиво. Актор для мене є лише тим, хто допомагає через свої емоції відвойовувати національні цінності, але не більше. Бо більше – це письменники, музиканти, художники, які страждають і долають силу, аби це страждання показати людям. Але є одна акторка, якій я дозволяю давати «мені ляпаса» не лише на зйомках – це львів’янка Дарина Федина.

Вона у фільмотворенні мого роману була голосом тих жінок, про яких я писав, і врешті – моїм власним. Відверто кажучи, вона для мене на знімальному майданчику була  чимось схожим до Святого Духа, і коли вона заплакала на одному кульмінаційному моменті перед камерами і перед моїми очима – ладен тут перехреститися, я тієї миті готовий був спалити, як Гоголь, свій роман. І тому я хотів би тут попросити лише одного від української діаспори в Італії: зверніть увагу на цю акторку, вона – Геній. Присягаюся!