Понад рік живе в Італії нинішня героїня нашої розповіді – українська поетка Ірина Гертнер, відома в літературних колах як Ріна Гертнер. Приїхала сюди не заради відпочинку, а щоб врятувати свою родину з трьома дітьми.
Через російське повномасштабне вторгнення в Україну пані Ірина мусила, як і мільйони інших українців, шукати прихистку за кордоном. Наразі живе у невеликому місті Кіоджа поблизу Венеції, проте думками – на Київщині, в рідному Мощуні.
Там залишився рідний дім, пошкоджений ворожими снарядами та розграблений російськими зайдами.
Сьогодні Ірині Гертнер виповнилося 40 років. Такий ювілей і за інших часів є своєрідним маркером для першого підсумування прожитих років, а за умов війни, що пройшлася буревієм по всіх життєвих планах і мріях, і поготів.
Ми запропонували пані Ірині в день 40-річчя поділитися власними життєвими підсумками, в тому числі досвідом життя в Італії.
Ірина Гертнер: – Досить неочікувано було отримати пропозицію підбити підсумки: року, останніх подій та усіх 40-ка років життя. Внутрішні відчуття в мене завжди відрізнялись від паспортних даних, і якщо в Україні це було трохи дивно, то в Італії – я у цьому сенсі «свій серед своїх», «одна з тієї 40-річної молоді». Хіба що тут у сорок жінки лише визначаються, виходять заміж або ні, будують кар’єру або вчаться, народжують дитину, ну максимум двох або ні.
Наявність у мене трьох різновікових дітей: від 4-х до 17-ти років, викликає в італійок шок, а в італійців захват. Я цілком комфортно почуваюся у своєму материнстві. Українки моєї генерації набагато більше за стилем виховання схожі на європейок, аніж на росіянок. Наприклад, ми – толерантні мами з безумовною любов’ю, сприйняттям і сприянням власним дітям, дещо гіперопікою, глибоким залученням у життя дітей. Це дуже співпадає з італійським материнством. Мені максимально комфортно у своїй ролі тут, і я отримую безліч компліментів щодо свого зовнішнього вигляду поруч зі своїми хлопцями.
– Які ваші враження від зовнішності та стилю життя італійських жінок?
Ірина Гертнер: – Я дечому вчуся в італійок. Вони дуже впевнені у собі і своїй красі, до 45 років мало хто взагалі замислюється над процесами старіння, і лише потім можуть починати щось із цим робити, але частіше – нічого. Це щасливі жінки, впевнені у своєму майбутньому, завдяки законодавчій базі сімейного права. Вони живуть в задоволення, вдягаються комфортно, але не без елегантності, за бажання професійно реалізуються, відкриті до спілкування, сповнені життям, нікуди не поспішають, не бояться бути розкутими, веселими, шумними, яскравими, оскільки про недвозначні натяки не може бути й мови. Вони із задоволенням смачно їдять та п’ють добре вино. Обирають для себе якісні речі, хороші парфуми. Я із захватом переймаю звички ставитися до себе і свого тіла із повагою та надзвичайною любов’ю, і вплітаю їх у власне натуропатичне ставлення до здоров’я та вроди. А також вчу цьому своїх учениць з йоги.
– До речі, про йогу. Знаємо, що ви є авторкою власної методики YOGA Femina. Скільки часу взагалі займаєтесь цією діяльністю і чи практикуєте йогу в Італії?
Ірина Гертнер: – Насправді йога – моя найулюбленіша робота, я в традиції майже 20 років, і понад п’ять років – сертифікована трилінгварна викладачка. У Києві я заснувала власну школу з авторською методикою. В Італії я впевнено крокую до своєї професійної реалізації, вчу італійську мову і пишу нові освітні програми з йоги для жінок. А ще я зрозуміла, що мої учениці у різних точках світу – це не просто «клієнти», це справжня величезна родина, коло підтримки й сили, яке постійно зростає і веде рахунки на сотні. Після шоку евакуації я не мала сил викладати, в мене майже зник голос на два місяці, але саме мої дівчата просто змусили мене повернутися до викладання. Я вдячна за ці повідомлення та дзвінки, і надзвичайно ціную їхню роль у своєму житті.
– А як же поезія? Чи пишеться вдалині від Батьківщини?
Ірина Гертнер: – Вірші – це улюблене мистецтво для самовираження, найзручніший інструмент проявлятися в соціумі, проте не робота. Навіть комерційно успішні видання книжок поезії, на жаль, у сьогоднішніх умовах, є теж лише приємним бонусом і способом фандрейзингу на потреби ЗСУ.
Так склалася доля, що ми виїхали до Італії в березні 2022 року, виїхали разом, вп’ятьох. Мощун, село під Києвом, у якому ми проживали останні два роки у власному прекрасному будинку, потрапило під ворожі обстріли вже 24 лютого під час захоплення Гостомельського аеропорту, а згодом впродовж місяця було щитом столиці. Зі звільнення Мощуна через місяць офіційно розпочалася деокупація Київської області, але 80% житла у селі було зруйновано. На жаль, сильних пошкоджень і руйнувань зазнав і наш будинок, потім він був розграбований, все це унеможливило наше швидке повернення. Був зруйнований і клуб, директоркою якого я працювала до війни.
Впродовж місяця після виїзду я координувала евакуацію жителів Мощуна силами ТРО та військових, і тому обійшлося без таких масових жертв серед цивільного населення, як у Бучі чи Ірпені. Критична ситуація та наше непопулярне рішення щодо виїзду за кордон дозволили виявити справжніх друзів серед тих, хто такими називався, відчути підтримку і плече рідних, а також знайти нових друзів серед зовсім незнайомих людей у колись чужій країні.
– Як складається життя в Італії?
Ірина Гертнер: – Ми почали вилаштовувати наше життя в умовах тимчасового захисту гостинної Італії. Звісно, впродовж цього року ми стикалися із різного роду складнощами, які зрештою достатньо успішно долали й продовжуємо долати. Найбільшою проблемою стала неможливість чоловікові працювати за освітою, оскільки він в Україні був відомим у своїх колах дизайнером інтер’єрів, архітектором, проєктувальником та виробником меблів. На жаль, в Італії більшість з його знань та навичок потребують підтвердження і навіть щорічного ліцензування. Тим часом він вчить мову та працює конструктором на виробництві.
Діти вчаться у різних навчальних закладах відповідно до віку. Вони вже непогано говорять італійською і встигли знайти перших друзів. Старший та середній сини опановують шосту та п’яту мову відповідно та визначаються з подальшим напрямком навчання.
– В яких умовах живе ваша сім’я зараз?
Ірина Гертнер: – На сьогодні ми живемо у гостьовій квартирі від соціального кооперативу «REM» у місті Chioggia Кіоджа, на березі моря. Ми дуже вдячні цьому кооперативу за підтримку та допомогу в адаптації до італійського соціуму. День за днем ми все більше стаємо на ноги. Дивимось вперед все менше з острахом і все більше з надією.
Я щодня відчуваю у серці вдячність італійцям за шанс врятувати моїх дітей. Родини Кавілья і Каддео, Альпіні Тревізо та жіночки з «Ла Рондіне», чудовий «REM» і багато-багато інших зробили свій внесок у те, щоб ми не розчарувалися у рішенні приїхати саме сюди. Бо Італія – геть не найлегший варіант для еміграції.
– А в Італії у який спосіб допомагаєте Україні боротися з ворогом?
Ірина Гертнер: – Використовуємо будь-яку найменшу можливість бути корисними українській перемозі: беремо активну участь у проукраїнських заходах, виступаємо з усіх доступних платформ та ЗМІ. Я долучаюся до творчих проєктів і поетичних заходів. Активно донатимо на ЗСУ, беремо участь у гуманітарній допомозі, як загальній, так і адресній – родинам зруйнованого Мощуна. Використовуємо м’які, але ефективні методи привернення уваги європейців до війни в Україні, в тому числі власним прикладом, знайомствами, розмовами, поясненнями. І, за можливості, намагаємося знижувати тягар навантаження нашої родини на бюджет Італії.
– З чим підійшли до власного 40-річчя?
Ірина Гертнер: – Щодо висновків, вони наступні. Без перебільшення, напад РФ зламав наші життя. Ми втратили не лише омріяний будинок, звичні умови життя, роботи, бізнес, можливості зустрічатись з друзями та рідними, любий серцю Київ, і все, що створювало нашу щасливу буденність. Ми втратили звичні сенси і вектори, сталу самооцінку. Але нам пощастило не втратити віру та любов, ми не розгубилися, і зрештою, це не зламало нас самих. Три дні в холодному підвалі під обстрілами «градів», виїзд у машині під звуки канонад позбавили мене більшості комплексів, страхів та зайвого. Залишилось просте. Бажання просто жити, бачити своїх дітей здоровими та не голодними. Відчувати себе коханою і кохати. І ніколи більше не чути звуків пострілів і вибухів довкола. І звісно, бути потрібною.
– Що побажали собі в день ювілею?
Ірина Гертнер: – Першочергове побажання собі, українцям та світові – це українська перемога. Але я не романтик і чекати її з дня на день – це важкий марафон на виснаження. Ми маємо навчитися жити так, як обрали, там, де склалося. Жити! Ну, звісно ми втомилися від кочового способу життя. Хочеться дати дітям трохи стабільності, впевненості, вималювати азимути і рухатись ними. Хочеться дати батькам трохи спокою і підтримати їхнє підірване здоров’я. Так, мої мрії більше схожі на задачі.
– Все ж таки поділитеся своїми мріями?
Ірина Гертнер: – Нездійсненні мрії – про довоєнну Україну, живих уже полеглих героїв та зцілених вже закатованих дітей, про гарантії безпеки для кожної сім’ї в Україні – мріяти безглуздо. Це вже наша матриця, у якій нам жити далі. Тому я мріятиму і молитимусь про толерантність та взаємоповагу українського суспільства, мир в серцях героїв і простих українців, які заплатили за цю війну найвищу ціну, про злагоду в сім’ях, про совісне демократичне проєвропейське керівництво України – вже сьогодні, а також після перемоги.
Мріятиму про Україну, яка надихатиме не на щемливі вірші чи сльозні пісні під бандуру, а на тріумфальну поезію. Мріятиму про світле натхнення для творчості. Мріятиму про світ, який навчиться вилаштовувати свою архітектуру без перемелювань життів у жорнах історії. Мріятиму про те, щоб пам’ять народу працювала на його мудрість і сталий розвиток, щоб така гірка пігулка війни вилікувала електоральну більшість від інфантилізму та захопленням популістизмом, імперіалістичними ідеями сусідів тощо. Я мріятиму про ту самостійну та сильну Україну, на вівтар незалежності якої покладено так вже так багато.
Додамо, що сьогодні, в день ювілею, Ірину Гертнер накрила ціла лавина привітань – і не лише з України, а й з Італії та інших усюд. Ми радо приєднуємося до всіх щирих побажань. Ось лише декілька з них👇
Марина: З Днем народження, Іро! Твоя присутність у моєму житті – один із найкращих дарунків всесвіту, за який я безмежно вдячна. Ти ділишся не лише знаннями й практичним досвідом, а й стверджуєш краще у мені!
Дар’я: Іро, неймовірно дякую, що ти є у нас! Любові, здоров’я, твоя доброта повернеться тобі стократно!
Наталі: З Днем народження!… Нехай збувається, все те, про що мовчиш, але пошепки молишся!
Інна: Ви даруєте силу та стійкість іншим, нехай це буде і навзаєм! Обіймаю вас через відстань і кордони теплом свого серця!
Наталія: Дякую за вашу доброту, увагу та підтримку! Міцного вам здоров‘я, благополуччя у родині і здійснення всіх мрій! Стійкості, терпіння! Мирного неба!
Сама ж ювілярка зичить усім друзям, а також шанувальникам її таланту, щоб скоріше запанував мир і щоб всі люблячі серця були якщо не разом, то на відстані витягнутого крила літака.
