Сьогодні йтиметься про українську діаспору, яка є в Італії четвертою за чисельністю громадою вихідців з-поза Євросоюзу. Це абсолютно невіддільна частина нас, українців, і в цьому наша сила. Всім добре відома безпрецедентна допомога, яку організовує і надає діаспора Україні, чутливо реагуючи на її гострі потреби в умовах масштабної російської збройної агресії. Йдеться про військову, гуманітарну, адвокаційну, інформаційну підтримку Батьківщині.
Також українські діаспоряни, які живуть в Італії багато часу, дуже допомагають вимушеним мігрантам з України, які через війну знайшли тут прихисток. Водночас у цій царині є деякі проблеми, на яких звертає увагу Михайло Вовчик, голова волонтерської організації «Quasar» і президент «Ukraine Lobby and Busines Club».
Цей молодий політичний діяч та громадський активіст, який сам виріс в Італії, має тут сім’ю та бізнес, звернувся через соцмережі до діаспори.
Наша редакція вважає важливим меседж Михайла Вовчика, тому наводимо його звернення повністю 👇
«Україна сьогодні стикнулася з багатьма викликами. Насамперед, це довготривала та кровопролитна війна, що не тільки забирає життя найкращих людей, а й водночас руйнує життя мільйонів українців, які були вимушені тікати з рідних домівок, де вони народились і виросли. Де більшість життя присвятили своїй кар’єрі та самореалізації. Де отримали омріяну роботу, запустили власний бізнес, побудували будинок. І в один день ці люди втратили все. Абсолютно все. Спілкуючись із переселенцями, я неодноразово чув історії людей, які залишилися тільки з документами на руках. А все майно, все надбання – назавжди зникло в умовному Маріуполі.
Цим людям доводиться непросто. Хтось із них переїжджає у безпечні регіони України та старається почати все з нуля. Комусь вдається розпочати нове життя за кордоном. І якщо хтось раптом думає, що якщо там не прилітають ракети, то життя там, як у казці – я вас розчарую. Пройшовши сам шлях емігранта, я не з розповідей знаю наскільки важко інколи буває. Особливо, коли ти у новому для себе суспільстві. Без знання мови та розуміння європейського чи заокеанського менталітету.
У час, коли наша країна настільки об’єднана, здавалося б, хто як не українці попередніх хвиль еміграції допомагатимуть своїм землякам за кордоном?! Втім, спілкуючись із представниками діаспори та емігрантами у різних країнах світу, я помічаю просто шокуючу для мене тенденцію. Багато хто не надто задоволений тим, що такий довгий час українські біженці отримують соціальне страхування та виплати. Що вони не проходять надто складний бюрократичний процес.
Більше того, чимало українців попередніх хвиль еміграції, дивуються що дехто приїхав закордон на своєму автомобілі і не готовий влаштовуватися на абияку роботу, щоб просто заробляти кошти. Від декого з українців я взагалі чув фразу: «А чому італійці з своїх податків мають платити допомогу українським біженцям?».
Українець, який в більшості, не сплачує податки, цікавиться, чому допомагають його землякам? Тим, хто приїхав до Європи не тому, що хотів заробити, а тому що тікав від війни. І дехто з цих людей пережив страшний період у своєму житті.
Для мене дико чути, що коли у людини є новий Iphone чи автомобіль, то це говорить про її соціальний статус… Виходить, людина, яка заробила на щось у своєму житті, повинна соромитися цього? Одягати рваний одяг та не виглядати добре, тільки тому що вона біженець?!
Повірте, мільйони українських біженців радо б приїздили закордон тільки для відпочинку, втім «русский мир» зіпсував їхні плани. І ми повинні поставитися до цього з розумінням. Повинні допомагати один одному.
Мені дивно бачити, коли італієць набагато більше готовий допомогти українцю, аніж його земляк, який давно пройшов період адаптації. Звісно, я не пишу зараз про представників «батальйону Монако» чи Відня. Я говорю про простих людей, які справді тікали від війни. І вони потребують нашої підтримки, допомоги та банального спілкування.
Я розумію, що багатьом людям попередніх хвиль еміграції, особливо в Італії, десь затьмарює розум заздрість. Адже українські біженці не чекають роками на отримання документів і дозволу на роботу. Ніхто з них не платить 100-200 євро на місяць «фіктивного податку» та не проходить етап найважчих робіт. Багатьом не подобається той факт, що приїжджають і такі люди, які можуть дозволити собі орендувати пристойне житло й мають час на пошуки чогось кращого, тому що в Україні вони довго вчилися, побудували успішну кар’єру та змогли відкласти певну суму грошей для таких ситуацій, як зараз.
Українці – розумна та старанна нація, ми повинні цінувати один одного, а не ставитися з презирством до людей, які отримали статус «біженця». Все це тимчасово. Тому хочу попросити усіх емігрантів, які вже давно закордоном, будьте людьми!
Я розумію, бувають різні ситуації, різні люди, але вони приїхали сьогодні не від хорошого життя. І я впевнений, що після нашої перемоги більшість з цих людей ПОВЕРНЕТЬСЯ ДОДОМУ. Пам’ятайте про доброту, людяність, чуйність. Про Слово Боже. Про все те, що відрізняє нас від росіян. Тільки об’єднані разом ми сильні!»
