Днями ми обіцяли інтерв’ю з Сергієм Савіним – надзвичайно талановитим, яскравим представником молодого покоління українських поетів. Його доля його тісно переплетена з Італією. І саме в цій країні він почав писати свій перший роман «Нелоліта: Біблія грішника».
Нагадаємо, що цей роман ще неопублікований, але за ним вже відзнято кiнематографiчну драму-феєрiю «Нелоліта». Вона незабаром вийде на широкий екран, однак трейлер можна побачити просто зараз.
Перш ніж виконати обіцянку щодо інтерв’ю з Сергієм Савіним, зазначимо, що його поетичний феномен завжди віддзеркалювався біографією, яку йому Бог пише між двома країнами – Україною та Італією.
Поет зізнався, що своїм найщасливішим днем вважає той, коли він писав так, наче говорив з Богом. А було це на озері Альбано в італійському містечку Кастель-Гандольфо, де розташовується резиденція Папи Римського.
– Сергію, знаємо, що ви маєте в планах написати ще одну книгу – про життя українців в Італії. Про що саме йтиметься у ній?
– Ні для кого не становитиме таємниці, що українці тепер – найбільша національна меншина Італії. І я за сім років сотні разів бачив, як вони плакали, ненавиділи і захоплювалися на тій території світу, де вони з одного боку – матері, які опинилися на чужині, щоб допомогти своїм дітям, а з іншого – полонені великою красою і архітектурою громадяни італійського світогляду і ментальних зосереджень. Я планую про це написати, бо не знаю жодного сучасного сильного українського письменника, який би був прикутий до Італії більше, ніж я, а цю книжку має писати літератор, а не просто людина, яка рефлексує на тему італійсько-українських розбіжностей. Ця книжка буде про любов, але не про руйнівну і пристрасну любов, яку я описую в своїй «Нелоліті», а про любов – матерів, про жіночі дорослі голоси, які моляться за Україну, з італійського материка.
– Чим є для вас Італія?
– Для мене Італія передусім є країною ненаписаних островів зі своєрідними жанрами і вулиць із сюжетами, невластивими українській літературі. Хоч осягнути Італію як Метафору вдавалося і Михайлу Коцюбинському в його новелі «На острові», і Миколі Гоголю в уривкові його роману «Аннунціата».
– А як вперше потрапили до Італії?
– Вперше до цієї країни я потрапив невипадково: це було подібно до того, як в Соборах парафіяни готуються до першої дорослої сповіді. Я до Італії в свої сімнадцять років був готовий – добре знав італійську мову і вивчаючи її з восьмого класу самостійно, уже мав свого улюбленого італійського режисера Бернардо Бертолуччі, вже захопився феноменом такого дивака в італійській літературі, як Габріеле д’Аннунціо. Також я знав напам’ять кілька пісень Адріано Челентано, Тіціано Ферро та Марко Менгоні. В літаку я ще довчив найвідомішу їхню колядку «Tu Scendi Dalle Stelle», яку співали всі – від італійських бамбін до Лучано Паваротті. Тому перший мій крок на італійський землі був не туристичним, а природнім, наче додому на рідний килим ступив.
– У соцмережах ви писали про любов до власної тітки, через яку з дитинства стали захоплюватися італійською мовою, культурою та архітектурною спадщиною. Розкажете про це більше?
– Я говорив про любов до моєї тітки, хоч про цю любов я часто мовчу, бо вона живе за біблійними заповідями і означена словами: «Любов довго терпить і не шукає свого». Мою тітку я люблю нестямно і з одинадцяти років називаю італійським словом «madrina», що в перекладі означає «хрещена мати». Її звати Лариса, вона – чайка (не лише в розуміння перекладу її імені, бо Лара перш за все – чайка мого серця) і це друга найсильніша жінка, яку я знаю після моєї бабусі. Ми любимо з нею заспівати кілька народних пісень, довго в машині під дощем слухати Аль Бано, ходити по галереях Венеції та їсти морозиво з полуницею. Я її дуже поважаю за всі подолані страхи в її великому бентежному житті – вона подібна до тих жінок, які за одну розмову можуть відправити мене в гори і відвезти збирати виноград на Сицилію. Я інколи не встигаю за її швидкістю, тому просто тішуся, що в моєму житті є такий «perpetuum mobile».
– Ще дуже поважаю її подругу-буковинку – Валентину, яка живе в моєму серці ще з першої поїздки в Італію. Вона стала однією з перших українок в Італії, яка слухала мій роман на своїй кухні, дозволяючи курити. Це для мене було неймовірно важливим, як і для будь-якого літератора, бо дим – це оркестр душі і ненаписаних слів.
– Україна-Італія – у вас навіть магістерська робота з цим пов’язана. Ви самі обрали тему?
– Мені вручили «диплом Магістра» в Інституті філології КНУ імені Тараса Шевченка за відкриття італійських поетів-герметиків в українському літературознавстві. Цією темою кілька років мене «спокушав» найвідоміший український літературознавець і Шевченківський лауреат Юрій Ковалів. Він знав, що ці поети живуть на Марсі, як і я, і ніхто про них не захоче писати. Хоча це своєрідна революція – написати магістерську про Монтале, Унгаретті та Квазімодо, і , опираючись на теорію самозародження сюжетів, сказати, що в українській літературі в цей самий період були такі ж герметичні поети. Герметизм – це про особливих, це про тих, які творили нову естетику мови і про тих, які живуть в «шахті серця», як влучно це словами означив Б-І.Антонич.
– Знаємо, що ви маєте прихильність до дахів Венеції. За що їх вподобали?
– Чи я є прихильником венеційних дахів? Я готовий прихилятися і перед соборами, і перед портами, і перед Гарібальді у цьому великому місті. Там я був щасливий лише раз – із жінкою, яка навчила мене любити і відчувати філософію за межами філософії. Врешті, за межею світу. Роман «Нелоліта: Біблія грішника» насправді починається з того, що читач розуміє, що мій герой похований на венеційному острові-цвинтарі Сан-Мікеле. А цей острів для мене зітканий із любові: саме там я вперше закохався так нестямно в кримчанку, що досі пишу про неї роман, хоча минуло вже більше трьох років, а нас, як карти, розкидало в різні напрямки.
– Кажуть, що ви не уявляєте своє життя без творчості італійського художника і скульптора Амадео Модільяні. Чим вона близька вам?
– Амадео Модільяні – це італієць, якого зрадила Італія, але який всередині себе не зрадив своєї Батьківщини навіть тоді, коли помирав в холодному Парижі. Усе, що хотів сказати про Модільяні, я сказав самому йому – рік тому на його могилі в Парижі на цвинтарі Пер-Лашез.
– Нам відомо, що ви плануєте провести поетичний вечір у Римі. Чим відрізнятиметься він від тих ваших поетичних вечорів, які проходять в Україні?
– Так, я планую поетичний вечір у Римі – на площі Святого Петра одразу опісля недільного виступу Папи Римського. Це жарт! А якщо серйозно, то я точно знаю, що поетичний вечір у Римі не може бути подібним на вечір у Відні чи Празі, бо це вічне місто. Мені би хотілося на поетичному вечорі в Римі побачити щасливих і усміхнених людей: з дітьми і котами. Думаю, що цей вечір може бути двомовним.
– Вас часто називають українським Єсеніним. Як вважаєте, чому саме так?
– Мене так називають через те, що я поет однієї теми – любові до жінок. І я ним продовжу залишатися, бо лише через любовну лірику можна завоювати серце і час людини, яка читає твою книжку. В Україні для мене гостро стоїть питання: як називати російськомовних, які не збираються вчити українську і вносити її у своє життя. От з ними треба говорити не мовою сили (поки що!), а мовою естетики, що зосереджена в любовній ліриці. Бо кожна сп’яніла жінка на Майдані за моїми спостереженнями готова слухати поезію Єсеніна, тому я ще трохи готовий не руйнувати про себе цей міф публічно, хоч у ставленні до дітей – ми з Сергієм Олександровичем різні.
– Ходять чутки, що незабаром вийде у світ ваша «книжка на 240 сторінок про любов». Привідкриєте секретну завісу?
– В кінці травня цього року у київському видавництві «Саміт-книга» вийде моя перша поетична книжка «У чоловічих рукавах: гріхи на вибір», і можливо навіть остання, бо усе, що я хотів сказати про жінок і про любов – я сказав. Двісті сорок сторінок для цього більше ніж достатньо, щоб обрати за кільканадцять років один вірш для внесення до шкільної програми. Хочу подякувати за передмову Юрію Ковалеву, бо він – той, який пише історію української літератури в десяти томах , і справді не має часу думати щось про молодих поетів. Але його передмова на дев’ять сторінок – це максимальна влучність, ерудованість і чіткість. Я готовий читати її вічно, хоча вона і написана в академічному нотному стані.
– Минулого року про вас знімали документальний фільм. Де його можна побачити?
– Дійсно, у 2020 році журналістка проєкту «Стихія», випускниця Інституту журналістики КНУ, Наталія Філон зняла про мене документальний фільм. Він називається «У рукавах Савіна: побачення з поетом». Стрічка ще не виходила досі на широкий екран через закриття кінотеатрів і антикінотеатрів у зв’язку з пандемією, але на YouTube його можна побачити. Наталія колись була моєю студенткою – вивчала італійську мову, але тікала з пар соціальних комунікацій. Ми закохалися в особистості одне одного ще в коридорах університету Шевченка. Інколи я їду до її рідного міста Чернігова лише для того, аби з нею покавувати на веранді садиби Коцюбинського.
– Вже за кілька днів в Україні буде представлена на широкому екрані кiнематографiчна драма-феєрiя «Нелоліта» за вашим іще неопублікованим романом. Напередодні цієї визначної події комусь хотіли би сказати слова подяки?
– Ця кінематографічна драма-феєрія не могла відбутися без найдушевнішого українського режисера Станіслава Литвинова. Він має другу духовну освіту і є моїм особистим священником – тим, хто веде до Бога правильно. Ця подія також не відбулася би без хлопців-операторів – Олега Сологуба і Михайла Шелеста. Вони є тими професіоналами, яким я ночами сповідаюся і читаю вірші.
– І мені дуже хочеться ще сказати правду: я не захоплююся українськими акторами, бо мені це не властиво. Актор для мене є лише тим, хто допомагає через свої емоції відвойовувати національні цінності, але не більше. Бо більше – це письменники, музиканти, художники, які страждають і долають силу, аби це страждання показати людям. Але є одна акторка, якій я дозволяю давати «мені ляпаса» не лише на зйомках – це львів’янка Дарина Федина.
Вона у фільмотворенні мого роману була голосом тих жінок, про яких я писав, і врешті – моїм власним. Відверто кажучи, вона для мене на знімальному майданчику була чимось схожим до Святого Духа, і коли вона заплакала на одному кульмінаційному моменті перед камерами і перед моїми очима – ладен тут перехреститися, я тієї миті готовий був спалити, як Гоголь, свій роман. І тому я хотів би тут попросити лише одного від української діаспори в Італії: зверніть увагу на цю акторку, вона – Геній. Присягаюся!
